Подібні думки висловлені ще гостріше в промові молодого члена української делегації Миколи Любинського (1891-193?) під час мирової конференції в Бересті 1 лютого 1918 р.:
“Голосні заяви більшовиків про повну свободу народів Росії є нічим іншим, як тільки засобом грубої демагогії. Більшовицький уряд, який розігнав Установчі збори та який тримається на штиках наємної Червоної гвардії, ніколи не рішиться на те, щоб у Росії здійснити справедливі принципи самовизначення народів. Бо більшовики добре знають, що їхньої влади не визнають не тільки численні республіки - Україна, Донська область, Кавказ і інші, - але що навіть сам російський народ радо відмовив би їм у цьому. Більшовики, з притаманною їм демагогією, проголосили принцип самовизначення, як у самій Росії, так і тут, на мировій конференції, виключно зі страху перед розгортанням національних революцій. У практиці вони поборюють здійснення цього принципу при допомозі наємних банд Червоної гвардії; вони вдаються до ще поганіших, недопускальних засобів; вони закривають газети, розганяють політичні зібрання, арештують і розстрілюють діячів та, накінець, вживають брехливих тенденційних інсинуацій, щоб підкопати авторитет урядів молодих республік. Вони звинувачують відомих соціалістів і ветеранів-революціонерів у буржуазності і контрреволюційності... У цьому вони слідують старій французькій приказці: “Наклеп і обман - щось із них завше приносить результат”[57].
Сучасний американський історик, що в недавній праці описав ці події, вказує на контраст між речниками Центральної Ради та лідерами російської демократії: “У слабеньких і сльозливих скаргах Мартових і Чернових нема нічого, що дорівнювало б цьому пристрасному обвинуваченню”[58]. Універсальне історичне значення боротьби між УНР та Совєтською Росією полягає в тому, що це був не тільки міжнаціональний конфлікт, але також зудар двох соціально-політичних систем - змагання між демократією і тоталітарною диктатурою. Це твердження залишається слушним, незважаючи на всі очевидні помилки Центральної Ради та незважаючи на факт, що тоталітарний характер радянського режиму у той час ще не повністю розвинувся.
З погляду історичної еволюції української політичної думки значення подій осені та зими 1917 р. полягає у тому, що вони спричинили величезний зворот від федералізму до програми державної самостійності. Віра у федералістичну концепцію вже була попередньо підірвана нещирою, дволичною політикою Тимчасового Уряду щодо України. Тепер більшовицька агресія завдала цій традиційній українській ідеології смертельного удару. Грушевський назвав цей великий переворот в українській політичній думці “очищенням огнем” і в кількох програмових статтях, написаних у лютому-березні 1918 р., він дійшов такого висновку:
“Розстріл, зайняття і знищення Києва большевиками були вершком, кульмінаційним пунктом, збірною точкою, в котрій зосередився сей великий, просто необчислимий в своїх наслідках перелом в історії України, вчинений большевицьким находом... Всі наші утрати, які б вони не були болючі й ненагородимі, ми запишемо на рахунок відбудови державного життя нашого народу... Всі привичні погляди, утерті формули, традицією передані ідеї, всі плани, уложені в інших обставинах, все мусить бути відложене або, краще сказати, до грунту переоцінене, розібране, наскільки воно відповідає сьому черговому завданню, поставленому перед нами історією... Перше, що я вважаю пережитим і віджитим, таким, “що згоріло в моїм кабінеті”[59], се наша орієнтація на Московщину, на Росію, накидувана нам довго й уперто силоміць, і кінцем, як то часто буває, справді присвоєна собі значною частиною українського громадянства”[60].
Пристрасні слова Грушевського кидають світло на ту велику зміну, що сталася в українській політичній думці під впливом досвіду 1917 р.
Самостійна Українська Народна Республіка, проголошена Четвертим Універсалом, не втрималася. Але самостійницька ідея, утверджена збройною боротьбою, що тривала до 1921 р., а також безупинними зусиллями та жертвами наступних десятиліть, стала спільним надбанням усіх українських патріотів, без різниці політичних переконань: не тільки демократів, що видавали себе за спадкоємців традицій Центральної Ради, але й прихильників консервативно-монархістського та “інтегрально-націоналістичного” таборів[61]. Сказане стосується у принципі й українських комуністів. Блискучий публіцист і член першого українського радянського уряду Василь Шахрай (помер у 1919 р.) писав під час громадянської війни: “Тенденція українського руху - самостійна Україна”[62]. Шахрай хотів, щоб Україна досягла статусу рівноправного партнера у союзі незалежних соціалістичних держав. У ході революції ліві крила українських соціал-демократів та есерів перейшли на радянську платформу і злилися з більшовиками, зберігаючи водночас свої національні переконання[63]. “Націонал-комуністичний” фермент був дуже сильним в Українській РСР у 1920-ті роки, і хоча він зазнав суворих репресій у сталінські часи, недавні свідчення вказують, що ця тенденція має успіх ще й сьогодні[64].
58
Ulam A. B. The Bolsheviks: The Intellectual, Personal and Political History of the Triumph of Communism in Russia. - New York, 1965. - P. 400.
59
Дім Грушевського, зокрема його бібліотека й папери, згорів під час бомбардування Києва більшовицькими військами у січні 1918 р. Тоді говорили, що більшовицька артилерія навмисно цілила в будинок, власником і мешканцем якого був президент Центральної Ради. Будинок стояв на Паньківській вулиці, в горішній частині міста. Див. Ковалевський М. Цит. праця. - С. 444.
61
Очевидно, ці політичні напрями могли вільно виявитися лише поза межами Української РСР серед українського населення Польщі, Румунії та Чехо-Словаччини у міжвоєнний період, серед емігрантських громад у країнах Західної Європи і серед українських емігрантів у Сполучених Штатах Америки і Канади. Існують, правда, деякі свідчення, що ці некомуністичні ідеології мали потенційних послідовників також і на Радянській Україні - протягом 1920-х років і, можливо, навіть пізніше.
62
Мазлах С. і Шахрай В. До хвилі: Що діється на Україні і з Україною. - Нью-Йорк, 1967. - С. 82. Оригінальне видання цієї брошури з’явилося в Саратові у 1919 р.
63
На тему “національних ухилів” у Комуністичній партії України див.: Lawrynenko J. Ukrainian Communism and Soviet Russian Policy Toward the Ukraine: An Annotated Bibliography, 1917-1953. - New York, 1953. Про українських лівих соціалістів-революціонерів див.: Majstrenko I. Borotbism: A Chapter in the History of Ukrainian Communism. - New York, 1954. Про українських незалежних соціал-демократів див.: Хирко В. А. Крах ідеології та політики націоналістичної партії укапістів // Український історичний журнал. - 1968. - N 12. - С. 24-35.
64
Дві найважливіші перекладені англійською мовою документальні роботи, які відбивають ідеї сучасної інтелектуальної опозиції в Українській РСР, - праця Івана Дзюби (див. примітку 23) і Вячеслава Чорновола: The Chornovil Papers / Ed. V. Chornovil. - New York - Toronto - London, 1968. Див також: Luckyj G. Turmoil in the Ukraine // Problems of Communism. - 1968. - Vol. 17. - N 4. - P. 14-20.