Люди з покоління, що зробило великий крок від федералістичної до самостійницької програми, сприйняли новий ідеал з пристрастю неофітів. Вони відкинули своє дореволюційне федералістичне минуле, вважаючи його тепер символом національної незрілості й ганебної слабкості. Антифедералістична реакція міжвоєнної доби добре зрозуміла з психологічного погляду, але для українського суспільства вона означала й часткову втрату цінної інтелектуальної спадщини Дореволюційні українські політичні мислителі й публіцисти витворили багато плідних ідей; деякі з цих ідей зі зміною обставин застаріли, тоді як інші зберегли чинність. Сила старої федералістичної концепції полягала у широті її погляду. Вона ставила українське питання у широкий міжнародний контекст, органічно пов’язуючи завдання національного визволення зі справою політичної лібералізації та суспільного поступу всієї Східної Європи На відміну від цього виняткове й майже одержиме зосередження на досягненні самостійності збільшило войовничість національного руху, але звузило його інтелектуальну проникливість і притупило моральну чутливість. Уже у 1890-ті роки демократичний мислитель Драгоманов був стурбований першими виявами ксенофобного українського націоналізму і підніс свій голос перестороги перед небезпеками шовінізму і національної винятковості[65].
У сучасних міжнародних відносинах помітні дві паралельні тенденції: з одного боку, тривають змагання до визволення раніше поневолених народів та рух до утворення нових національних держав, з другого - діє тенденція до політичного, економічного та культурного зближення всіх держав і народів, до виникнення нових форм міжнародної співпраці. Під цим оглядом дві течії української політичної думки - федералізм і самостійництво - вже не заперечують одна одну, а радше взаємно доповнюють. Але їх синтез все ще належить до майбутнього.
На закінчення варто навести уривок із праці визначного історика української революції Василя Кучабського (1895-1945), який ще молодим офіцером відіграв активну роль у боротьбі за Київ у січні 1918 р.:
“Національна самосвідомість та стихійний гін до свободи народу, що на своїй етнічній території між Карпатами й Доном нараховує біля тридцяти мільйонів душ, - свідомість і гін, не тільки пробуджені невтомною національно-виховною працею, але й освячені кров’ю, пролитою в сотнях боїв, - уже не зникнуть з поверхні світу. Тяжке лихоліття, що від нього страждає цей народ, може його ще політично спаралізувати на десятиліття. Але вільно передбачати наступне: коли з великих страждань цієї нації зродиться нова провідна верства, яка сполучатиме хоробрість з мудрістю, що її вимагає надзвичайно складне міжнародне становище країни, - тоді настане час, коли в Східній Європі українська справа стане основною справою майбутнього”[66].
Ці слова були написані в 1929 р., але ми можемо підписатися під ними ще й сьогодні, через більш ніж півстоліття після того, як Четвертий Універсал проголосив суверенність української нації та незалежність Української Народної Республіки.
ФРАНЦУЗЬКА І СОВЄТСЬКА РЕВОЛЮЦІЇ{7}
(ПОРІВНЯННЯ)
I
Аруґментація Вашого останнього листа в основному побудована на аналогії між французькою та большевицькою революціями. Ніхто, мовляв, не може похваляти страхіть якобінської диктатури; проте саме з цього народився лібералізм 19 ст. Подібно за большевизмом послідує “розквіт цілком нової форми демократії, яка з неминучістю розквітне після огидної “диктатури пролетаріяту”. Іншими словами, в обох згаданих випадках революція, не зважаючи на свої неприємні безпосередні аспекти, виявляється як необхідна ланка в ланцюзі поступу, як “акушерка історії” (це, здається, слова Маркса), як та сила, що промощує шлях до нової, вищої форми цивілізації. Очевидно такій засадничо прогресивній силі треба багато прощати...
65
Драгомановська критика крайніх виявів українського націоналізму міститься у двох останніх працях, які можна вважати його політичним заповітом: “Чудацькі думки про українську національну справу” (1892) та “Листи на Наддніпрянську Україну” (1894). У цих творах Драгоманов наголошував на необхідності спирати національні аспірації на універсальні наукові й етичні вартості: “Ми признаємо не тілько право живих груп людей, в тім числі і національних, на автономію, а й безмірні користи, які виносять люди від такої автономії. Тілько ми не можемо шукати собі провідних думок для громадської праці, культурної, політичної і соціальної, в почуттях і інтересах національних, бо інакше ми б заплутались в усяких суб’єктивностях, в лісі історичних традицій і т. д. Ми шукаємо таких провідних і контрольних думок в наукових виводах і інтересах інтернаціональних, вселюдських. Через те, коротко кажучи, ми відкидаємо не національности, а націоналізм, а надто такий, котрий себе сам виразно протиставляє людськости, або космополітизму”. - Драгоманов М. П. Листи на Наддніпрянську Україну. - 2-е вид. - Відень, 1915. - С. 38.
66
Kutschabsky W. Die Westukraine im Kampfe mit Polen und dem Bolschewismus in den Jahren 1918-1923. - Berlin, 1934. - S. 2.