Ще слово про Руссо. Для мене загадка, яким чином Ви його прирахували до духових батьків лібералізму. Це непорозуміння, що базується хіба на незнанні справи. Між творцями ліберальної доктрини можна назвати Льокка, Монтескіє, Адама Сміта, Канта (в його політичних писаннях); лісту цю можна б ще значно видовжити, - але ні в якому разі нема в ній місця для Руссо. Руссо, - з його характеристичною теорією про всемогутність “колективної волі” (вольонте женераль), що її він відрізняв і протиставляв емпіричній волі більшости, - можна з більшим правом уважати за ідеологічного предтечу модерних тоталітарних рухів, що їм чейже всім спільна проповідь абсолютизму збірноти над одиницею. Для лібералізму притаманна тенденція якраз протилежна до тієї, що її заступав Руссо, тенденція до обмеження колективної волі, по-перше, через забезпечення індивідуальних вольностей, недоторкальних для колективу, по-друге, через децентралізацію політичної влади, чи то шляхом поділу функціонального (взаємна незалежність законодатної, виконавчої та суддейської галузі управління), чи то поділу територіяльного (федералізм). Зв’язок між Руссо і Робесп’єром, що на нього вказуєте, очевидно зовсім реальний, - але вони оба стоять рішуче потойбіч усякого лібералізму.
II
Відомий американський історик, професор Гарвардського університету, Крейн Бринтон у книжці п. з. “Анатомія революції” (Crane Brinton, The Anatomy of Revolution) намагається накреслити схему закономірного розвитку революцій. На прикладі чотирьох революцій, - англійської (пуританської), американської, французької та російської (більшовицької), - він хоче довести, що всі вони перейшли через ті самі етапи підйому й занепаду. Кожна революція уявляє собою своєрідний цикл: вона починається “кризою старого режиму”, поступово переходить від “поміркованої” до “радикальної фази”, знаходить своє завершення в “царстві терору й чесноти” та накінець хилиться до “термідору”, що в ньому суспільство вертається знову до нормальних відносин та стабільности.
Основна теза Бринтона про те, що всі названі революції відзначалися однаковою динамікою розвитку, насуває поважні сумніви. По своїй науковій спеціяльності, Бринтон - дослідник французької революції і це знайшло своє відбиття в його обговорюваній праці Його “модель”, безперечно, побудований на французькому досвіді Не диво, що французька революція є єдиною, де Бринтонова теоретична схема покривається з емпіричними фактами. Зате, якщо йдеться про інші революції, раз-у-раз помічаємо розходження між теорією та дійсністю. Щоб закрити ті щілини, Бринтон примушений вдаватися до всяких сумнівних прийомів: він замовчує невигідні факти, або насильно підтягує їх до накинених норм. Дим не хочемо сказати, що взагалі нема паралель між чотирьома згаданими революціями. Але головна методологічна помилка Бринтона в тому, що він, виключно зосередившись на питанні про подібності, зовсім занедбав не менш суттєве питання про розбіжності між чотирьома революціями. Цим він замкнув собі дорогу до пізнання неповторної історичної індивідуальности даних явищ. Заслугою Бринтона залишається, що він взагалі підняв справу порівняльного дослідження революцій. В цій статті і ми, подібно як Бринтон, користуватимемось порівняльною методою, тільки з іншим спрямуванням. Замість того, щоб шляхом узагальнень намагатись устійнити закономірності, що спільні всім революціям, поставимо питання про історичну специфіку російської революції у контрасті до попередніх, особливо французької.
Тільки коротко зупинимось на англійській пуританській революції середини 17 ст. та на американській революції другої половини 18 ст. Якщо йдеться про останню, то вона була боротьбою за національну самостійність північно-американських колоній. Така, вживаючи Бринтонової термінології, “націоналістично-територіяльна” революція взагалі не належить до явищ того самого порядку, що “внутрішні” революції Щодо англійської пуританської революції, вона не привела до таких глибоких соціяльних зрушень, як французька революція, не згадуючи навіть про російський більшовизм. Конституційна та правова тяглість англійської історії не була перервана, ані - у противенстві до Франції - англійська політична думка не зазнала тривалого роздвоєння.
Значно важніший розгляд відношень між французькою і російською революціями. Зразу ж треба підкреслити окреме питання про свідоме наподіблювання. Як відомо, Ленін і його послідовники часто покликувалися на французький прецедент і ставили собі якобінців як приклад до наслідування. Але власне в тому виявляється велетенська різниця між обома революціями. Те, що в першій було спонтанне та стихійне, у другій було намірене згори. Особливо ясно видно це на явищі революційного терору. Більшовики відкликувалися до якобінського терору, щоб цим оправдувати та легітимувати свій власний тероризм. Але ж бо якобінський терор виникнув непередбачено, як результат трагічних обставин, що серед них революційна Франція опинилася в 1793-94 рр. Можна бачити в цьому вибух колективної гістерії. Фаза терору, що тривала менше двох років, залишилася в історії французької революції кошмарним, але скороминучим, епізодом. Зовсім інше діло з більшовицьким терором, що його Ленін враховував у своїх політичних плянах ще на довгі роки перед жовтневим переворотом. Своєю довготривалістю, майже механічною систематизованістю, багатомільйоновою кількістю жертв та свідомим використовуванням його як засобу соціяльної перебудови та економічної політики - більшовицький терор творить, не зважаючи на поверховні аналогії, явище зовсім іншого історичного виміру, ніж терор якобінський. Сам Бринтон примушений признати, що доба єжовщини не має паралелі в історії французької революції.