На основі всіх тих міркувань можна дійти до деяких тверджень щодо сутности совєтської системи та перспектив її дальшого розвитку. Західні обсерватори від багатьох років постійно плекали надію, що скоріше чи пізніше мусить наступити демократизація більшовизму. В цьому дусі раз-у-раз інтерпретували найскромніші симптоми “відлиги” в СССР. Мабуть чи не головним джерелом цих упертих ілюзій, що повсякчасно заперечувалися реальними фактами, були фальшиві аналогії з французькою революцією. Якщо ця остання від крайностей якобінської та бонапартистської диктатури накінець повернулася на шляхи лібералізму, то чи і в розвитку російської революції не мусить, мовляв, прийти момент повороту до нормалітету? Під “нормалітетом” розуміли тут демократичний конституціоналізм західнього типу. (Така думка ясно висловлена у книзі Бринтона, але вона взагалі, у свідомій чи підсвідомій формі, надзвичайно поширена серед західніх політиків, публіцистів і дослідників). Але, якщо правильною була наша аналіза, доведеться зробити зовсім інші заключення. В історії французької революції якобінська диктатура, подібно як згодом мілітаризм Наполеона, не були “необхідними” фазами. Вони зумовлялися цілим рядом обставин і промахів (що їх не маємо змоги розглядати на цьому місці), але вони не випливали з самої сутности революції, яка своїм засадничим спрямуванням була ліберальна. Адекватним політичним відповідником перемоги буржуазії й селянства над феодалізмом та абсолютизмом була б конституційна монархія (як в Англії), або демократична республіка (як у ЗДА). Трагедією Франції було, що вона не могла в тому часі досягти цієї “природної” розв’язки. Все таки в загальному розвитку французької революції якобінська диктатура, - зі своїм тероризмом, урядовим культом “Найвищої Істоти” та іншими потворностями, - залишилася трагічним епізодом, коротким відхиленням від основної історичної лінії. Зовсім інше діло з російською більшовицькою революцією, що в ній диктатура партії була передумовою та основою всього. Очевидно, багато дечого змінилося продовж чотирьох з гаком десятиліть існування радянської системи. Різко відрізняються один від одного чотири періоди: воєнного комунізму, НЕП’у, сталінський і післясталінський. Можна сподіватися, що не один тактичний маневр, не одна організаційна перебудова прийде теж у майбутньому. Цього ніхто не може передбачити. Але одну річ можна сказати з упевненістю: поки совєтська система залишиться собою, вона ніколи не відмовиться від принципу монопартійної диктатури, що від нього залежить її існування. Іншими словами: в еволюції більшовизму може бути місце на “відлиги”, але не на автентичну демократизацію, яка порушувала б монополь влади комуністичної партії та яка відродила б у країні політичний, соціологічний та ідеологічний плюралізм, що творить суть справжньої демократії Можна ще зробити наступну прогнозу: коли б під непередбаченими зовнішніми або внутрішніми ударами заламалася політична диктатура комуністичної партії, то за цим неминуче послідував би теж розвал совєтської суспільно-господарської системи. Буржуазно-капіталістичне громадянство не потребувало якобінської чи бонапартистської диктатури, яка для нього на довшу мету була зайва і шкідлива. Зате “соціялізм”, що його бачимо на землях сучасного Совєтського Союзу, конче вимагає залізного обруча диктатури.