Центральною проблемою, що до неї тепер звертаємося, є справа взаємовідносин трьох державних формацій української революції: УНР, Гетьманщини та УРСР. Це історичний факт, що українські політичні енергії періоду визвольних змагань не влилися в одне спільне державницьке річище. Не говорячи про регіональні державні організми Галичини та Кубанщини, на основних землях Наддніпрянщини наступив політичний триподіл, що оформився у три названі державні структури. Для людей, що самі були учасниками тих подій, перебуваючи в лавах цього чи того табору, надзвичайно трудно тут спромогтися на об’єктивну поставу. Для них аж надто часто все зводиться до восхвалення “свого” та тотального заперечення “ворожого” режиму. Звідси, наприклад, жахлива безплідність “дискусій” між старими уенерівцями та старими гетьманцями. “Гетьманщина - видумка московських поміщиків, щоб повернути свої маєтки в Україні”; “гетьман збудував могутню українську державу, що її зруйнував безглуздий бунт соціялістів”. Такі й подібні горе-арґументи ми вже чули тисячу разів, але ясно, що в цій площині взагалі не можлива ніяка речева дискусія. Всупереч цій сектантській виключності, серед молодших дослідників і публіцистів щораз більше защеплюється думка, що й УНР і Гетьманщина - це фази чи аспекти в розвитку української державности, що жодного з них не годиться викидати з нашої історії[70].
Але чи можна це саме сказати й про радянську Україну? Чи нам це подобається, чи ні, не можна заперечити факту, що в період визвольних змагань досить поважний відлам політично активних і національно свідомих українських сил прийняв т. зв. “радянську плятформу”. Це були партії боротьбістів, незалежників (лівих соціял-демократів), а також окремі одиниці з-поміж більшовиків. (В основному більшовицька партія мала неукраїнський характер.) Це не було явище тільки агентурного порядку, але ідейно-політична течія в українському громадянстві.
Те, що уродженцям західніх земель утруднює пізнання явища, що зветься “українським радянством”, це переношення галицьких критеріїв на відмінні наддніпрянські відносини. Справа в тому, що в Галичині в 1918-19 роках ми бачимо два різко відмежовані та один одному протиставлені національно-державні фронти: український проти польського. Зате в 1917-20 роках українсько-російське розмежування на Наддніпрянщині не було, в силу інших обставин, таке глибоке й радикальне, як українсько-польське в Галичині. Фактично всі три основні українські політичні табори перебували у зв’язку з своїми російськими ідеологічними партнерами. У випадку Центральної Ради це були кола російського Тимчасового уряду та “керенщини”, у випадку Гетьманщини - це російська контрреволюція та білогвардійщина, а в випадку наших крайньо лівих - це московські більшовики. Але хоч українські політичні табори й зазублювалися з російськими, рівночасно вони намагалися визволитися з-під цієї залежности та боролися за волю своєї країни й за інакшу, децентралістичну політичну організацію просторів кол. царської імперії. Це можна простежити й на конфлікті Центральної Ради з Тимчасовим урядом, на дуже подібному конфлікті уряду Скоропадського з Денікіним, а також на відношеннях між українцями радянської орієнтації та московським більшовицьким центром.
“Трьох синів рідних має сьогодні наша мати - спільна наша людська громада - Україна: хлібороба-гетьманця і неомонархіста, більш або менш соціялістичного інтеліґента-демократа й республіканця і пролетаря-большевика та інтернаціоналіста”. Ці слова, сказані Вячеславом Липинським в 1920 році[71], можуть служити за дороговказ для історика тієї доби.
Розбиття українських політичних сил, неспроможність об’єднати їх на одній державницькій плятформі безперечно заважило у трагічний спосіб на долі наших визвольних змагань Але це розбиття було наслідком тодішньої загальної політичної недозрілости українського громадянства, і тому годі перекидати відповідальність за нього тільки на цю чи ту групу. Треба призвичаюватися до думки, що хиби й помилки української революції, без уваги на те, хто їх робив, ішли на рахунок усієї нації, бо всім, а не тільки однопартійцям, доводилося за них платити. Подібно й успіхи та досягнення - це наш спільний капітал. Тому, незалежно від будь-яких ідеологічних симпатій чи антипатій, треба визнати, що, наприклад, період Гетьманщини дав зразки упорядкованих відносин, адміністративного та культурного будівництва й активної зовнішньої політики. Знову ж за українськими комуністами заслуга, що серед дуже трудних умов російської військової окупації вони відстоювали ідею української державности та робили зусилля в напрямі українізації зрусифікованого пролетаріяту та міського населення Гідне уваги, що один з дуже цінних документів української політичної думки доби революції вийшов з-під пера комуніста. Це памфлет Василя Шахрая і Сергія Мазлаха “До хвилі” (1919) - блискучий акт обвинувачення проти шовіністичних тенденцій російських більшовиків та, зокрема, проти Леніна у відношенні до України Цей твір, до речі, майже невідомий нашому громадянству, не втратив ваги й актуальности ще й сьогодні[72].
70
Цю тугу нашої сучасної публічної опінії за новою, більш безсторонньою поставою у відношенні до різних державницьких формацій періоду визвольних змагань у щиросердечний, хоч і трохи наївний, спосіб висловив один з читачів джерсі-сітської “Свободи”, що недавно у листі до редакції зформулював надію, що одного дня побачимо спільний монумент на честь Петлюри, Скоропадського та Коновальця. До цього можна зауважити наступне: поперше, для історично-політичної думки йдеться про зрозуміння та концепційне охоплення явищ, а не про “бронзу”. Подруге, Коновалець, який спочатку був командиром одного військового з’єднання, а потім вождем однієї партії, формально не належить до тієї самої категорії, як ті, що в різні часи стояли на чолі української держави.
71