Але те, що ми всі аспекти української революції вважаємо за наш спільний національний досвід, зовсім не значить, що ми кладемо знак рівности між трьома державними формаціями тієї доби. Ряд об’єктивних критеріїв стверджує промовисто, що саме Українська Народна Республіка була в історії визвольних змагань явищем головним і центральним. Ось стислий огляд арґументів:
1. УНР органічно виростає з традиції національного руху на Наддніпрянщині в 19 та на початку 20 стол. Пряма лінія розвитку веде від Кирило-Методіївського Братства до Центральної Ради. Зате історичні генеалогії Гетьманщини та Радянської України проблематичні. Гетьманщина номінально нав’язувала до традицій козацької держави 17-18 стол. Але проти цього стоїть факт, що тяглість організації та ідеології українського консервативного табору не збереглася. Хіба тільки тут і там зустрічаємо окремі явища, - Куліш, Міхновський тощо, - які, проте, не укладаються у сполучені ланки одного ланцюга. Ще гірше з історичними коренями українського комунізму. Російський більшовизм був послідовним продовженням диктаторських нахилів, що здавна жили в російському революційному русі 19 стол. Зате традиції українського визвольного руху були демократичні в європейському значенні цього слова. На відміну від своїх московських колеґ, українські комуністи були не продовжниками, а відступниками супроти основних ідейних традицій свого суспільства.
2. Саме з УНР пов’язані головні державно-правні акти визвольних змагань - III і IV Універсали, а також Акт соборности. Цілком не ідеалізуючи цих документів, що в них подекуди відбилися слабості тодішньої української політичної думки, мусимо бачити в них “метрику народження” новітньої України Іншими словами, без УНР не було б ні Гетьманщини, ні УРСР.
3. Величезне морально-політичне значення у процесі національного відродження має збройна боротьба, навіть коли вона кінчається тимчасовою поразкою. Вона служить доказом, що нація готова для своєї свободи та незалежности на найвищу жертву. Отож це “хрищення крови” новітньої України відбулося під прапорами УНР. Як відомо, відносини між нашими військовими колами та політичними уенерівськими діячами не завжди були найкращі. (Жертвою цього конфлікту впав полк. Петро Болбочан і його відгомін можна знайти у спогадах полк. Євгена Коновальця.){9} Та проте за українською збройною боротьбою слушно закріпилося ймення “петлюрівщини”.
4. Арґумент зачерпнутий із ділянки “політичної геометрії”: УНР була середньою, центровою формацією між крайньо правими та крайньо лівими. Про те, щоб могли між собою знайти спільну мову гетьманці й комуністи, не доводиться говорити. Зате на центровій плятформі УНР було можливе відносно найширше об’єднання українських сил. Оскільки ж національна революція (де йдеться про створення нової держави, а не про здобуття влади у вже існуючій державі) вимагає такого об’єднання, - то звідси слідує перевага УНР над її суперницями. Іншими словами: хоч УНР фактично не спромоглася стати дійсно всенаціональною державною організацією (на відміну від ЗУНР, яка в боротьбі проти польського наїзника зуміла об’єднати все українське громадянство Галичини, від соціял-демократів до т. зв. “старорусинів”), але в неї завдатки на це були безумовно більші, ніж у Гетьманщини чи радянського режиму.