Деякі автори вже обговорювали питання про структурні слабості українства в період визвольних змагань. Наприклад, Ісаак Мазепа підкреслював денаціоналізацію міст, які творили острови чужих політичних та культурних впливів серед українського етнічного моря[74]. Нижче хочемо зупинитися на деяких тогочасних слабих місцях української соціяльно-політичної структури, що досі не звернули на себе в належний спосіб уваги дослідників.
1. Надмірна молодість провідників, що серед них багато мали тільки по двадцять кілька років! Навіть релятивно старша група (покоління Петлюри й Винниченка) складалася з людей, що мали небагато понад тридцятку. Грушевський, завдяки своїй сивій бороді та силою контрасту до молодиків, що його оточували, робив у Центральній Раді враження старого “січового діда”. Але навіть цей “патріярх” мав ледве 51 рік (нар. 1866), отже, як на державного мужа, був у середньому віці. Це засилля молоді вносило в наші визвольні змагання ентузіязм та духа жертвенности, але разом із цим недосвідченість, студентський догматизм, перевагу темпераменту та сантиментів над розумною волею.
2. Молодечість українського руху. Цієї соціологічної молодечости не треба плутати з біологічною молодістю провідників. Яка була політична школа дореволюційного українства? (На думці маємо Наддніпрянщину; у Галичині, яка від двох поколінь жила в конституційних умовинах, справи виглядали дещо інакше). Ця школа була подвійна: поперше, культурно-просвітницька праця в леґальних чи півлеґальних формах; подруге, підпільна революційна гуртківщина, що була майже єдиним способом, як у царській Росії до голосу могла приходити “політика”. Зате українському рухові цілком бракувало досвіду в областях нормального (в європейському значенні слова) партійного життя, парляментарної та законодавчої практики, адміністрації, дипломатії, військовости й фінансів. Іншими словами, вся властива державна сфера збірного існування була українству чужа.
3. Брак сильної центральної партії. Під “центровістю” розуміємо твердий демократичний курс, без ухилів чи то в бік військової диктатури, чи радянських експериментів. Партії в політичному житті репрезентують вольовий чинник; їхня роля особливо велика в революційних обставинах. Якщо, як ми підкреслювали раніше, в Галичині під час визвольних змагань була здійснена широка всенаціональна коаліція, то цю заслугу можна в першу чергу записати на рахунок провідництва центрової Націонал-Демократичної партії. На Наддніпрянщині зародки партії того типу бачимо у т. зв. соціялістах-федералістах, подекуди, може, у хліборобах-демократах. Якщо ці зародки не розвинулися у повній силі, то причина напевно не лежала в тому, що для цього буцімто бракувало соціяльно-економічних передумовин. Але царський абсолютизм, що заганяв політичне життя в підпілля, гальмував зростання масової поміркованої демократичної партії, а зате посередньо сприяв розвиткові екстремістичних революційних груп. Недостача міцної центрової націонал-демократичної партії поставила у 1917 році в незручне і двозначне становище соціялістичні середовища. Об’єктивна ситуація вимагала від України не соціялістичного, а “дрібнобуржуазно”-демократичного курсу. Якщо соціялісти пробували вести реалістичну політику (як це, наприклад, робила більшість соціял-демократів), вони відхилялися від своїх програмових принципів; знову ж вірність цим прин-ципам провадила до доктринерських експериментів (в ролі “соціялізації землі”), які хаотизували країну.
Крім згаданих органічних слабостей української соціяльно-політичної структури, доводиться накінець ще вказати на деякі ідейні збочення тогочасного українства. Ці речі тяжко схарактеризувати кількома словами. Загально кажучи, маємо на думці дух народництва, революційної романтики та соціяльного утопізму. Під “народництвом” розуміємо характеристичне для тодішньої української інтеліґенції переконання, що критерієм для оцінки всіх громадських явищ повинні бути інтереси та прагнення народу, при чому під окресленням “народ” розуміли звичайно не, як на Заході, загал населення країни, але тільки найтемніші і найбідніші верстви; всьому, що підіймалося понад поле зору цього найменшого брата, народницький світогляд відмовляв рації існування, як панській видумці Це мужикопоклонство, - що нічого спільного не мало із розумінням демократії у культурних націй Заходу, - заважило, мабуть, і в нефортунному підборі назви держави: “народна республіка”.{10} У пізніших роках пробували на західніх мовах перекладати це, як “національна” або “демократична республіка”. Але це вже було корегування історії заднім порядком[75].
74
І. Мазепа,
75
Контраст між двома розуміннями слова “народ” прекрасно схопив російський поет і наш землях, правнук гетьмана Розумовського, граф Олексій Толстой (“Поток-Богатырь”, 1871; підкреслення наші):
19
И, увидя Потока, к нему свысока Патриот обратился сурово:
“Говори, уважаешь ли ты мужика?”
Но Поток вопрошает: “Какового?”
“Мужика вообще, что смиреньем велик!”
Но Поток говорит: “Есть мужик и мужик:
Если он не пропьет урожаю,
Я тогда мужика уважаю!”
20
“Феодал! - закричал на него патриот -
Знай, что только в народе спасенье!”
Но Поток говорит: “
Так за что для меня исключенье?”
Но к нему патриот: “
То по старой системе всяк равен,
А по нашей лишь он полноправен!”