1920-ті роки були найщасливішими в історії Української РСР[379]. За нової економічної політики промислове виробництво більш-менш повернулося до передреволюційного рівня, а ще не сколективізоване селянство зажило порівняно заможно. Де був також час, коли радянська Україна мала справжню автономію в культурних справах. Її досягнення у сферах освіти, науки, літератури та мистецтва справді вражають. Міста швидко втрачали свій колишній зрусифікований вигляд. До 1930 р. Україна наближалася до стану повністю розвиненої, культурно зрілої нації.
Ситуація докорінно змінилася в 1930-ті роки[380]. Сталінський режим терору тяжко гнітив усі народи Радянського Союзу, але гнів диктатора був спрямований передовсім проти непокірних українців. Унаслідок насильницької колективізації сільського господарства та штучного голоду 1933 р. Україна зазнала приголомшливих людських утрат. “За неофіційними оцінками, втрати від смертей, що були результатом голоду, становили щонайменше 10 відсотків населення (понад 3 мільйони), але якщо взяти до уваги зниження рівня народжуваності та збільшення смертності, то ця цифра зростає, за деякими підрахунками, до 5-7 мільйонів, згідно з екстраполяцією до перепису 1939 р.”[381]. Сталінський терор знищив також дві верстви української громадської й інтелектуальної еліти: дореволюційну народницько-ліберальну інтелігенцію, яка пристосувалася до радянських умов і в 1920-ті роки далі відігравала активну роль у культурному житті, та українське комуністичне керівництво, яке правило республікою протягом перших десяти років її існування. Одним із результатів сталінської політики було те, що вона зупинила чи навіть відкинула назад процес формування української нації. Це виразилося в повороті до двомовності, майже викоріненої наприкінці 1920-х років, та відновленні дореволюційної дихотомії між російськомовними містами та промисловими центрами й україномовними селами та містечками. Українську культурну діяльність зведено до підпорядкованого й виразно провінційного рівня, тоді як усі престижніші форми інтелектуальної роботи були спрямовані у “всесоюзне”, тобто російське, русло.
Тому не дивно, що український народ із надією дивився на велику міжнародну воєнну пожежу, яка наближалася, і що у 1941 р. сотні тисяч радянських солдатів української національності добровільно переходили до німців, яких населення вітало як визволителів. Це не було виявом симпатії до нацистської системи, про природу якої український народ, ізольований від зовнішнього світу, ледве чи мав якесь уявлення. На німців дивилися як на представників привабливої європейської цивілізації, й Німеччина Гітлера сприймалася через імідж Німеччини Вільгельма II. Ще збереглася пам’ять про те, що 1918 р., під час першої німецької окупації, кайзерова армія поводилася цивілізовано. Українські патріоти сподівалися, що Німеччина знову, як у добу Берестя, підтримуватиме українські національні прагнення у власних інтересах.
Навряд чи треба говорити, що ці надії повністю розвіялися. Страхіття нацистського колоніального режиму підтвердили й перевершили найзловісніші передбачення комуністичної пропаганди і зробили відновлення радянської влади привабливішою перспективою. Не може бути жодного сумніву, що нацистська політика на окупованих радянських територіях, і особливо на Україні, неабияк вплинула на висліди німецько-радянської кампанії. За словами одного із колишніх високопоставлених німецьких достойників: Гітлер вів свої армії не на визвольну війну, а в колоніальний похід, у якому вони знекровилися до смерті”[382].
Є підстави твердити, що Сталін і радянське керівництво під час війни були дуже стурбовані, що якась іноземна держава може порушити українську справу[383]. На щастя для них, ці побоювання були цілковито необгрунтованими. Німці відкинули українську козирну карту, тоді як західні держави ніколи не думали втручатися в те, що вони вважали внутрішньою справою свого радянського союзника. Іронія другої світової війни полягала, зокрема, в тому, що серед усіх провідних державних діячів світу саме Сталін, який учинив невимовні злочини проти українського народу, виявив найбільше зрозуміння потенціалу української проблеми. Саме в ім’я України, а не Росії, Сталін домігся приєднання величезних територій на захід від кордону, що існував до 1939 р., таким чином розширивши СРСР до Центральної Європи та Наддунайської долини.
379
Досі немає повної історії України радянської доби, але варто звернутися до таких робіт: Manning C.A. Ukraine Under the Soviets. - New York, 1953; Dmytryshyn B. Moscow and the Ukraine, 1918-1953. - New York, 1956; Sullivant R.S. Soviet Politics and the Ukraine, 1917-1957. - New York, 1962. Достовірну інформацію подають історичні розділи книжки: Ukraine: A Concise Encyclopaedia / Ed. V. Kubijovyč. - Toronto, 1963-1971. Для розуміння культурної ситуації 1920 - початку 1930-х років не можна обійтися без книжки.: Luckyj G.S.N. literary Politics in the Soviet Ukraine, 1917-1934. - New York, 1956. “Національні ухили” в КП(б)У у перші роки радянського правління найкраще описані у недавній статті: Radziejowski J. Kwestia narodowa w partii komunistycznej na Ukrainie radzieckiej // Przegląd historyczny. - 1971. - N 3. - S. 477-497.
380
Див.: Kostiuk H. Stalinist Rule in the Ukraine: A Study of the Decade of Mass Terror (1929-1939). - Munich, 1960.
381
Цит. матеріали В. Холубничого у кн.: Ukraine: A Concise Encyclopaedia. - Vol. 1. -P. 822. Подібні результати одержав Д. Г. Далрімпл. Див.: Dalrymple D.C. The Soviet Famine of 1932-1934 // Soviet Studies. - 1964. - N 3. - P. 250-284.
383
“Заява Молотова [німецькому послу Вернерові фон дер Шуленбургу у зв’язку з наміром Радянського Союзу анексувати Буковину 1940 р.] відбиває реальне побоювання, яке стояло за багатьма радянськими зовнішньополітичними акціями декількох останніх років; у будь-якій можливій війні Україна буде ахіллесовою п’ятою Радянського Союзу... Починаючи з часів доповіді Сталіна на XVIII з’їзді партії все вказувало на те, що українську справу радянське керівництво вважало критичним елементом у разі будь-якої внутрішньої небезпеки всередині невіддільних частин Радянського Союзу” (Ułam AB. Expansion and Coexistence: The History of Soviet Foreign Policy, 1917-1967. - New York - Washington, 1968. - P. 299-300). Посол екзильного польського уряду в СРСР повідомляв 3 січня 1942 р.: “Під час прощальної телефонної розмови [сер Стаффорд] Кріпс згадав, що Сталін передчував великий успіх, вірив, що німці будуть розбиті і над усе був занепокоєний тим, щоб навіть на цій стадії Росія забезпечила собі кордони стратегічно надійні і такі, що гарантуватимуть знищення українського руху”. Цит. за: Kot S. Conversations with the Kremlin and Dispatches from Russia. - London, 1963. - P. 175.