Переходимо до речевої аналізи зриву 1918-19 років. У чому ж всеукраїнське значення галицького зриву 1918-19 років? Насамперед у тому, що галицьке українство двигало саме одно цілий західній, протипольський фронт. Чи боротьба проти польської навали це частина всеукраїнської національної політики, чи приватний спорт галичан? Що зробив Київ для оборони Львова? Не докорятимемо Києву, бо він сам боровся тоді з велетенськими труднощами. Але належить шана й тим, що, не маючи підтримки з центру, власними силами не тільки захищали від кількакратно могутнішого противника свою рідну землю, але тим самим здіймали з центру потребу турбуватися про цілий західній фронт. У цьому світлі докір Дивнича галицькому проводові того часу, чому він “негайно не проголосив приєднання до Києва”, звучить доволі неповажно. Бо можна сумніватися, чи Київ був би тоді врадуваний таким дарунком. Практично означало б це для Києва конечність перебирати відповідальність за оборону західніх кордонів України, до чого він явно був нездібний. Чи міг галицький уряд Петрушевича, як пропонує Дивнич, самолік-відуватися, коли справа наших західніх земель була мілітарно й дипломатично не вирішеною?
Мало того, що Галичина двигала сама весь протипольський фронт, вона постійно давала багато і для фронту протимосковського.
Згадати хоча б відому історичну ролю Січових Стрільців, що їх ядро творили галичани, колишні воєннополонені, а також похід об’єднаних українських армій на Київ влітку 1919, що військово лежав передусім на плечах УГА; здобуття Києва це взагалі останній радісний епізод у трагічній епопеї української революції.
Ми не казали й не хочемо казати, що в Галичині в 1919-20 роках усе було гаразд, що багато речей не могло бути зреалізовано краще, що з галицького населення не можна було б видобути ще більшого зусилля. Але факт залишається фактом, що одна провінція, яка своїм простором дорівнювала приблизно одній східньоукраїнській губернії, виставила армію, яка своїм числом (не згадуючи про дисципліну) дорівнювала, а, мабуть, і перевищувала армію, що її виставив кількадесятимільйоновий східньоукраїнський масив. Не забуваймо, що Галичина була тоді вже тяжко зруйнованим побоєвищем світової війни, що через нього кілька разів перевалювалися фронти в 1914-17 роках.
Юрій Дивнич плутається у виразних логічних суперечностях. Раз у нього щось немов жаль до Галичини, що вона “в подіях 1917 до 1923 року не змогла відограти ролі П’ємонту”. В іншому місці обурення на тих галичан, що дерзали виконати місію “контрреволюційних варягів” на Сході. Слово “варяг” набирає у Дивнича лайливого посмаку. Чому? Із уважного читання Липинського, що в нього він, мабуть, позичив це поняття, міг би був Дивнич довідатися, що без консервативного, порядкуючого, “контрреволюційно-варязького” полюса неможливе збудування держави. Саме тільки розгойдування сліпих стихій революції, не зрівноважене порядкуючими силами, мусіло привести до катастрофи[77].
Якщо місцевий консервативний первень у Східній Україні був заслабий, то чи це великий злочин галичан, коли вони дійсно хотіли бути в хаосі революції “варязьким” каталізатором? На наш скромний погляд, у цьому була, після провалу східньоукраїнського Гетьманату, остання шанса української державности взагалі. Коли можна говорити про провину Галичини, то хіба в тому сенсі, що вона, обтяжена непосильною протипольською боротьбою, цієї своєї місії не зуміла виконати. Власне УГА з’явилася на Наддніпрянщині аж улітку 1919 року, коли вже було пізно, а не півроку раніше, до того ще позбавлена своєї природної галицької бази.
Тому наскрізь несерйозні випади Дивнича проти таких галицьких постатей, як Осип Назарук або Василь Кучабський. (До речі, тих самих людей, що в самій Галичині були, і то слушно, сіллю в оці Донцову та його послідовникам). Ми б нічого не мали проти того, якби Дивнич назвав Назарука й Кучабського просто “контрреволюціонерами”; це б відповідало правді й вони самі, певно, були б тільки горді з цього означення. Зате незрозуміло і непристойно, коли Дивним закидає цим справжнім українським консервативним державникам... брак українського всенаціонального почуття. Ми зовсім не думаємо ідентифікувати себе з усім, що коли-небудь робили або писали Назарук і Кучабський. Наприклад, чужий нам клерикалізм О. Назарука із останньої фази його політично-світоглядової еволюції; так само у великому творі Кучабського “Західня Україна в боротьбі з Польщею та більшовизмом”[78] не можемо погодитися із характеристиками деяких постатей і подій. Але, не зважаючи на все, що їй можна закинути, книга Кучабського залишається капітальним твором української політичної думки і досі єдиною великою синтетичною студією про історію визвольних змагань. Наші “ліві” кола не спромоглися дати нічого рівновартісного, обмежуючися здебільшого тільки мемуаристикою або вузько-фаховими розправами з воєнної історії. Щодо Назарука, то він мав за весь час своєї довгої політичної й журналістської кар’єри завсіди багато ворогів. Здобував їх він собі передусім своїм гострим пером, рішучим ставленням проблем, чого в нас так не люблять. Але навіть найбільші противники не можуть відмовити Назарукові небуденного розуму, не говорячи про його ерудицію та невтомну працездатність. Статті і брошури Назарука, що їх залишилося по ньому безліч, будуть для майбутнього історика напевне одним із найцінніших джерел для пізнання еволюції політичної думки в Галичині міжвоєнного періоду. Назарук мав одну прикмету, що належить до найрідкіших в українських діячів; глибоке, органічне почуття гумору. Мало було таких, що дорівнювали Назарукові в об’єктивній, просто математичній аналізі політичної обстановки. За доказ гострозорости Назарука вважаємо, що він один з перших як слід оцінив, куди веде націоналістичний рух.
77
Деякі наші публіцисти почали останнього часу закидати Ленінові, що він був “контрреволюціонер”. Це характеристичний симптом “перемішання язиків”, яке наступило із поняттям “революція” та “контрреволюція” і було можливе тому, що в цих поняттях криється сильний діялектичний елемент. Очевидно, що - в певному сенсі - Ленін дійсно був “контрреволюціонер”: він загнуздав революційну анархію та відновив порядок у країні. Але він саме через це великий державний муж Росії, наслідник не Стеньки Разіна й Пугачова, але Грозного й Петра.
78
W. Kutschabsky,