НАСЛІДКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ
З погляду українських національних інтересів результати другої світової війни були дуже невтішні. Щоправда, вдалося уникнути загрози колоніального поневолення з боку нацистської Німеччини, але поза тим не було жодного поліпшення. Ціною жахливих страждань, руйнувань і втрат у людському матеріалі Україна дістала лише відновлення тієї самої тиранічної влади, яку мала до війни. Визволення та національна незалежність залишалися такою ж далекою і недосяжною метою, як і раніше.
Хоча цей песимістичний погляд і схожий на правду, він лише частково відповідає істинному станові речей. Насправді, війна спричинилася до деяких глибоких змін у становищі України. Але вплив цих нових рис утверджувався поступово, і їх наслідки ще й сьогодні далеко не вичерпалися.
Найбільша зміна, до якої привела війна, - це приєднання до Української РСР Західної України, - етнічних українських земель, які перед тим перебували під владою Польщі, Румунії та Чехо-Словаччини. Це додало до населення Української РСР близько 8 мільйонів нових громадян, переважна більшість яких були етнічні українці. Таким чином були частково компенсовані втрати населення на давніших радянських територіях, і зросла частка українців у всій республіці.
Якісні наслідки цих змін були ще важливіші, ніж статистичні. Вперше від часів середньовіччя всі українські землі виявилися об’єднаними у складі однієї держави. Це означало, насамперед, згладжування суспільно-політичних особливостей західних територій. Навряд чи треба нагадувати, що цей насильницький Gleichschaltung був болісним процесом і спричинився до багатьох жертв. Але територіальна консолідація віддавна була метою українського національного руху. Об’єднання Галичини анізованої тоді в Західно-Українську Народну Ресцубліку) з Українською Народною Республікою вперше було проголошене 22 січня 1919 р. Ця спроба об’єднання зазнала невдачі разом із загальним крахом української самостійності. Але те, чого не вдалося досягти самостійній українській державі революційної доби, тепер здійснив радянський режим. Це означало величезний крок уперед у процесі формування нації. Уніфікація, що випливала з цієї територіальної консолідації, зовсім не була одностороннім процесом: вона означала не лише прилучення населення Західної України до зразків, що переважали в Українській РСР у її давніх кордонах, але одночасно й невловиму, але глибоку психологічну мутацію серед населення середньо-східної України. Цей останній аспект об’єднання очевидно применшується в офіційній пропаганді, проте він є важливим чинником у житті післявоєнної України. Треба пам’ятати, що західні території (за винятком Волині й українських частин Бесарабії) ніколи не належали до царської Росії. Більшість західних українців були католиками східного обряду, і весь регіон мав традиційні культурні зв’язки з Центральною Європою. Добре відомо, що завдяки сприятливішим обставинам австрійської конституційної системи національний рух швидше розвинувся у Західній Україні, аніж у середньо-східній Україні. Уже наприкінці XIX ст. Галичина стала твердинею, або, як тоді казали, “П’ємонтом” українського національного руху. Там активна войовнича національна свідомість проникла в маси аж до найвіддаленішого села. Схожими були умови в сусідній Буковині. У міжвоєнну добу національний рух галицького зразка поширився й на інші частини Західної України - Волинь і Закарпаття[384]. Протягом останньої чверті століття цього західноукраїнського впливу зазнавало населення середньо-східної України. Наслідки цього впливу нелегко виміряти в емпіричних величинах, але я схильний припускати, що вони глибокі й мають далекосяжне політичне значення. Появу голосного дисидентського руху в Українській РСР протягом 1960-х років важко пояснити, якщо не брати до уваги західноукраїнського фактора. Водночас варто відзначити, що серед визначних дисидентів ми знайдемо уродженців буквально всіх частин України, в тому числі таких дуже зрусифікованих, як Донбас і Одеса. Це симптоми “психологічної мутації”, про яку ми згадували раніше.
384
Волинь раніше належала до царської Росії, а Закарпаття (відоме також як Угорська Русь, Підкарпатська Русь, Карпатська Україна) - до угорської половини Габсбурзької імперії. Перед першою світовою війною ці регіони були відсталі, й український національний рух не мав там міцних позицій. Поступ національного руху на цих територіях можна проілюструвати тим фактом, що у 1938-1939 роках на Закарпатті виникла автономна українська адміністрація, а Волинь під час німецької окупації стала базою патріотичних антинацистських і антирадянських партизанських сил - Української Повстанської Армії.