Об’єднання українських земель у кордонах Української РСР мало й інший важливий результат. У минулому великою перешкодою для розвитку українського самостійницького руху було розбиття сил нації між антиросійським і антипольським фронтами. Україна була не в такому становищі, як ті порівняно щасливі недержавні нації, наприклад ірландці, чехи чи фінни, що повинні були протистояти лише одному противникові. Як уже було сказано, наприкінці XIX ст. Галичина стала твердинею українського національного руху. Але потенціал Галичини міг лише частково проявити себе на полі українсько-російських відносин, оскільки її сили забирала боротьба з Польщею[385]. Ця ситуація спричинилася не лише до розпорошення наявних фізичних ресурсів, але й до появи внутрішніх чвар з приводу порядку пріоритетів у стосунках із Росією та Польщею, що ослаблювало український табір[386]. Включення Західної України до складу Української РСР, післявоєнні обміни населенням, які усунули з української землі неспокійну польську меншість, геополітична переорієнтація Польщі на Сілезію та Балтійське море - все це поклало край задавненому українсько-польському конфліктові, “розморозивши” таким чином українські сили. Сам той факт, що майже всі українські території об’єднані під владою Москви, дає українській нації змогу зосередитися на найголовнішій проблемі: перегляді сучасного стану українсько-російських відносин.
У зв’язку з цим я хотів би згадати прецедент, який дещо пояснить. Видатний польський політичний мислитель Роман Дмовський (1864-1939), прагнучи сформулювати зовнішньополітичну програму для своєї нації, перед вибухом першої світової війни твердив, що відновлення Польщі проходитиме у два етапи. Першим етапом мало бути об’єднання всіх частин розчленованої Польщі під владою Росії, яке у свою чергу привело б до зміни у балансі сил між Польщею і Росією, змушуючи останню поступитися польським вимогам щодо автономного статусу[387]. Насправді відродження Польщі відбулося в інший спосіб, якого до 1914 р. ніхто не міг передбачити: внаслідок одночасного краху всіх трьох держав, що володіли польськими землями. Під час другої світової війни українці сподівалися, що це чудо зможе повторитися на їхню користь: спочатку Німеччина завдасть поразки радянській Росії, а тоді західні союзники завдадуть поразки Німеччині. Реальний розвиток подій не справдив цих сподівань. Але здається, що призабута формула Дмовського знаходить застосування у наш час у випадку з Україною.
Друга світова війна привела до розширення російської сфери впливу на всю Східну Європу. Де глибоко позначилося на Україні, й повинно розглядатися як друга після територіальної консолідації важлива зміна в її становищі. Не забуваймо, що Українська РСР має спільні кордони з Польщею, Чехо-Словаччиною, Угорщиною, Румунією і, через Чорне море, з Болгарією. Соціалістичні країни Східної Європи в усі часи, а особливо в післясталінську добу, користувалися незрівнянно більшою інтелектуальною свободою, ніж СРСР. Польські, чеські та інші книжки й журнали правлять для української інтелектуальної еліти за важливе джерело інформації про зовнішній світ. Важливу роль культурних посередників відігравали невеликі, але активні українські меншини в Польщі й Чехо-Словаччині[388]. Щодо зв’язків із зовнішнім світом, то Україна, починаючи з 1930-х років, була в гіршій ситуації, ніж Росія. Російські вчені й письменники у Москві й Ленінграді мали принаймні обмежений доступ до іноземних книжок і джерел інформації, тоді як Україну режим тримав у майже повній ізоляції. Завдяки існуванню соціалістичного блоку ці умови поліпшилися. Залізну завісу ще не знято, але в ній з’явилося багато тріщин і дірок.
Політично радянське панування у Східній Європі поклало край страхітливому українсько-російському протистоянню у тій формі, якої воно набувало в міжвоєнний період. У Москви тепер більше об’єктів турботи, і тому вона не може приділяти Україні таку виняткову увагу, як раніше. Побоювання, що повернення до масового сталіністського терору на Україні може викликати панічну реакцію серед “східноєвропейських союзників”, робить застосування попередніх методів менш імовірним. Створення соціалістичного блоку різко збільшило число народів, кровно зацікавлених у зміні статус кво у Східній Європі та СРСР, і таким чином дало Україні потенційних союзників.
І, нарешті, виникнення соціалістичного блоку позбавило Союз Радянських Соціалістичних Республік ідеологічної легітимності. Утворення СРСР виправдовували необхідністю тісного союзу соціалістичних націй, які перебували у ворожому капіталістичному оточенні Принаймні щодо України цей аргумент більше не дійсний. Українська РСР оточена не капіталістичними державами, а дружніми соціалістичними. У марксистсько-ленінському вченні немає нічого такого, що могло б виправдати нижчий статус України, оскільки за територією і населенням вона більша від будь-якої східноєвропейської країни. У перші роки після Жовтневої революції, коли комуністи вірили в неминучість пролетарської революції на Заході, вони уявляли собі систему радянських республік, яка охоплюватиме Німеччину, Угорщину й інші країни. У той час не говорилося, що радянські республіки, побудовані на руїнах колишньої царської імперії, формально відрізнятимуться від тих, які з’являться поза її межами. А насправді радянська влада не поширилася далі держав-наступниць Росії. Створення Радянського Союзу означало відновлення Російської імперії, але цей факт був замаскований наднаціональною назвою та квазі-федеративною структурою. СРСР не міг відверто визнати себе продовженням Російської імперії, оскільки це суперечить принципам інтернаціоналізму й антиколоніалізму як складових частин марксистсько-ленінської ідеології. Ця суперечність стала явною з утворенням т. зв. соціалістичного блоку.
385
Переконливий доказ цього твердження дають події зими 1918-1919 та весни 1919 р. Це був критичний момент у війні між Радянською Росією й Українською Народною Республікою. Найкращою українською військовою силою була Українська Галицька Армія, яка в цю хаотичну добу вирізнялася зразковою дисципліною і непіддатливістю більшовицькій пропаганді. Схоже, втручання цієї сили в російсько-українську війну вирішило б справу на користь української незалежності, але УГА була зв’язана необхідністю боронити Західну Україну від вторгнення поляків.
386
Уперше це сталося в другій половині XVII ст., у період, який відомий в українській історії як Руїна. Боротьба Москви й Польщі за панування над Україною призвела до громадянських воєн між промосковською і пропольською козацькими фракціями. Ця трагічна ситуація повторилася у 1919-1920-х роках. Усі українські патріоти хотіли бачити свою країну незалежною й об’єднаною. Але як тільки ця мета перестала бути здійсненною, вони розділилися поміж собою з приводу того, кому треба поступитися - Росії чи Польщі. Голова держави в Наддніпрянській Україні, Симон Петлюра, який був повний рішучості вести війну проти Радянської Росії за будь-яку ціну, вступив у союз з поляками, заявивши про свою незаінтересованість долею Галичини. Але ця відмова від їхньої рідної землі була неприйнятною для західних українців, для яких традиційно головним ворогом була Польща. Тому Українська Галицька Армія перейшла спочатку до Денікіна, а пізніше до більшовиків. Як в XVII, так і в XX ст. кінцевим результатом був поділ України між Росією і Польщею.
387
Dmowski R. Niemcy, Rosia і kwestya polska. - Lwów, 1908; франц. переклад: La Question polonaise. - Paris, 1908. Аналіз поглядів Дмовського див.: Pobóg-Malinowski W. Najnowsza historia polityczna Polski. - Paryż, 1953. - T. 1. - S. 211-213.
388
Свідчення про зв’язки між українськими культурними групами Чехо-Словаччини й інтелектуальним ферментом у Радянській Україні були зібрані Г. Годнеттом і П. Й. Потічним у кн.: The Ukraine and the Czechoslovak Crisis. - Canberra, 1970.