Выбрать главу

Заки перейти до докладнішого розгляду проблеми русифікації й українсько-російських стосунків взагалі, хочу насамперед зупинитися на деяких історичних інтерпретаціях В. Голубничого, які викликають застереження. І так він особливо наголошує, що “жоден народ у цілому світі ніколи не зникав добровільно, в спосіб якоїсь природної еволюції, якоїсь органічної асиміляції, чи якогось іншого нормального процесу... Іншими словами, зникнення народів в історії було завжди наслідком геноциду”. Але не можна в такий спосіб відривати один від одного добровільність і примус, які в дійсному історичному процесі переплітаються діялектично. Методами геноциду можна якийсь народ, або націю, фізично вигубити, але не можна його асимілювати. Бо асиміляція це не те, що робить завойовник, але те, що діється у збірній свідомості завойованих. На факт завоювання, поневолення, можливі різні реакції, - від збільшення опору до відмови від власної тотожности та злиття з завойовником. Отже, якщо завойований народ вибирає альтернативу асиміляції, то це вже його власне рішення. В перспективі історії не має значення, що цей вибір не був цілком добровільний, але “примусово-добровільний”. Випадки такої “примусово-добровільної” асиміляції у світовій історії зовсім не такі рідкісні, як гадає Голубничий. Згадати б хоч Римську імперію, що в ній нащадки завойованих ґаллів, іберійців, іллірійців та ін. після двох-трьох поколінь перебрали римську політичну і культурну свідомість, включно з латинською мовою, поробилися патріотами імперії, що її вони визнали своєю. Або якщо сьогодні на велетенських просторах від Перської затоки до Атлантійського океану панує арабська мова й культура, то це результат не тільки блискучих воєнних перемог і територіяльної експансії халіфату, але в першу чергу теж масових добровільних навернень на іслям.

Голубничий помиляється, коли він “зникнення народів” пояснює “політикою сеґреґації, дискримінації, насильницької асиміляції”. Поняття сеґреґації й дискримінації походять з арсеналу сучасної американської політичної термінології й риторики. Якщо ці поняття мають неґативні обертони, то тому, що сеґреґація й дискримінація перешкоджає інтеґрації і добровільній асиміляції етнічних та, зокрема, расових меншин у США. Це, очевидно, не значить, що я похваляю сеґреґацію й дискримінацію. З точки погляду особи, що є жертвою такої політики, вона завжди сприймається як кривда й несправедливість. Але з точки погляду збереження окремішности й самобутности народу, підкореного під чужу владу часто найбільшою небезпекою, - і найтяжчою пробою життєздатности, - є не сеґреґація й дискримінація, але, навпаки, “лібералізм” завойовника, відсутність етнічної виключности. Романізація ґаллів та інших була наслідком щедроти, з якою Рим наділював завойовані народи правом римського громадянства, у сполуці з велетенським престижем римської культури і стилю життя. Аналогічні приклади можна знайти теж в українській історії. Полонізація старої української аристократії пояснюється тим, що після Люблинської Унії на неї поширено благодаті “золотої свободи” польського шляхетства.

Говорячи про генезу ленінської концепції майбутнього “злиття націй” за комунізму, Голубничий пояснює її тим, що Ленін, мовляв, не знав добре німецької мови й тому неправильно переклав стосовне гасло, яке в оригінальному тексті Маркса й Енгельса значить не “злиття”, але “зближення”, зникання міжнаціональних конфліктів. Отже ніби виходить, що коли б Ленін був краще вивчив німецьку мову, то політика його і його наслідників супроти України була б іншою й інакшим було б сучасне становище української нації в СРСР. Дійсно зворушлива віра в магічну силу марксівського “священного писання”!