Незабутній Всеволод Голубничий належав до найкращих у нас дослідників і знавців радянської дійсности. Я не є професійним совєтологом і в цьому відношенні не можу себе рівняти з Покійним. Проте думаю, що у своєму трактуванні проблеми русифікації Голубничий не остерігся вищезгаданої помилки. В першу чергу не погоджуюся з редукцією цієї проблеми до мовного питання. Справа мови це тільки один аспект проблеми й то не найважливіший. Те, що центральне й основне, це справа політичної підметности, що робить з народу націю. Мовна русифікація важлива тим, що вона являє собою симптом і символ провінційного, національно непоправного і неповноцінного стану сучасної України. Голубничий потішає нас тим, що українська мова не загине та що навіть радянська влада не зважиться цілком скасувати, не зважаючи на всі обмеження, українськомовної школи і преси. З цим можна погодитися. Але що з цього? Тут слід звернути увагу на питання соціяльної функції мови. Чи в українській мові формуватиметься теж незалежна українська політична думка? Чи українська мова служитиме засобом не тільки народної, але теж “високої” культури, чи вона здобуде панівне становище в державній адміністрації, економіці, наукових і вищих навчальних закладах, міському побуті? Поки цього не станеться й поки основною соціяльною функцією української мови буде функція “колгоспної мови” - до того часу Україна залишиться Малоросією.
Врешті останнє завваження. Голубничий вимагає, щоб “ми всі весь час пам’ятали, що русифікація України є наслідком завоювання, наслідком насильства і є політикою геноциду”. Це самозрозуміла правда, але не ціла правда. (Не говорю тут про питання практичного порядку, про яке згадує в цьому контексті Голубничий: як найдоцільніше й найбільш педагогічно дану проблему показати західній науковій громадськості). Ясно, якби в 1917-21 рр. закріпилася самостійна українська держава, то Україна не була б сьогодні об’єктом русифікації. Але тут можна запитатися: Якби українці зуміли проявити більше енерґії та політичної зрілости в боротьбі за свою державність, чи Україна була б завойованою? Або інші питання: Чому деякі інші нації, що теж були завойовані, напр., Грузія й Вірменія, більше відпорні на русифікацію, ніж Україна? Чому українські селяни, що попадають у міське й індустріяльне середовище, так легко переходять на російську мову, замість того, щоб у це середовище вносити свою українську мову? На всі ці й подібні питання можна знайти об’єктивні історично-соціологічні пояснення. Тут не може бути мови про те, щоб “виправдувати” жорстокого й підступного ворога, який стільки незмірного зла завдав нашому народові, як і низці інших народів. Але суть справи в чомусь зовсім іншому. Якщо ворогові було суджено бути переможцем, а нам переможеними, то це сталося в великій мірі через те, що цей ворог і в минулому виявляв і в сучасному виявляє надзвичайну вмілість у тому, щоб вишукувати слабкі місця в нашій структурі - і в них з цілою силою вдаряти. Ланцюг, яким Україна запряжена до імперської колісниці, сковано з ланок наших власних слабостей і помилок. Тому не можемо дозволити собі на те, щоб закривати очі на ці слабості й помилки, скидаючи відповідальність за нашу національну трагедію виключно на зовнішні сили та несприятливі обставини. Свобода особи й нації утверджується у свідомій, творчій конфронтації з об’єктивними обставинами, а не в капітуляції перед ними. Я певен, що бл. п. В. Голубничий погодився б з цим останнім твердженням.
ПОЛІТИЧНА ДУМКА УКРАЇНСЬКИХ ПІДРАДЯНСЬКИХ ДИСИДЕНТІВ{109}