Підданий тискові, Дзюба після деяких хитань відмовився в 1973 р. від своєї єресі[394]. Він єдиний серед видатних українських дисидентів (якщо не рахувати деяких менш значних постатей), хто капітулювали перед режимом. Дзюбине зречення було гірким розчаруванням для його численних прихильників як на Україні, так і за кордоном. Однак важливо зрозуміти мотиви його поведінки. Вірогідне пояснення запропонував Михайло Саварин[395]. Викладу його аргументи своїми словами{110}: Дзюба був виразником тієї частини українського апарату, яка під час перебування Петра Шелеста на посаді першого секретаря ЦК КПУ (1963-1972 роки) прагнула розширення автономії Української РСР і культурних прав українців. Вимоги Дзюби були теоретичною екстраполяцією того, що певні керівники радянської України робили на практиці протягом доби “відродження контрольованого українського автономізму”[396]. Можливо, ці кола підтримували Дзюбу; безперечно, вони терпіли його і протягом декількох років захищали від суворого покарання. Таким чином, Дзюбина опозиція була опозицією цілком у межах системи. Після усунення 1972 р. Шелеста і його прибічників таке становище стало неможливим, воно втратило свою політичну рацію. Це й було причиною Дзюбиної капітуляції.
Якщо Івана Дзюбу можна розглядати як продовжувача націонал-комуністичного напряму в українській політичній думці, то інший визначний дисидент, Валентин Мороз, є прямим нащадком інтегрально-націоналістичного руху, представленого Організацією українських націоналістів (ОУН), яка процвітала на західноукраїнських землях у 1930-ті роки[397]. У самвидавчих творах Мороз не міг відкрито сказати про свою прихильність до інтегрального націоналізму, але проникливим читачам не важко було виявити джерела його натхнення. Деякі місця в Мороза звучать як парафрази Дмитра Донцова, ідеолога українського інтегрального націоналізму. Що пов’язувало Мороза з донцовсько-оунівською традицією, то це його філософський волюнтаризм, наполегливість в обстоюванні чистоти національного ідеалу за будь-яку ціну, презирлива відмова від будь-якого прагматичного пристосування до існуючих умов, культ сильної, героїчної, здатної на самопожертву особистості й, урешті, антиінтелектуалізм і захист одержимості.
У спаралізованому страхом суспільстві Морозів зухвалий виклик мусив справити глибокий емоційний вплив. Леонід Плющ порівнював есе Мороза “Серед снігів” зі знаменитим відкритим листом Віссаріона Бєлінського до Гоголя. В 1847 р. Бєлінський гостро критикував духовне плазування Гоголя перед реакційним режимом Миколи I; так само Мороз ганьбить Дзюбу за його капітуляцію перед КДБ. Слід пам’ятати, що Плющ представляв у дисидентському русі тенденцію, протилежну до Морозової. Проте він дав Морозові таку заслужену оцінку: “З’явився новий лист Бєлінського до Гоголя - і в тисячі разів страшніший для Гоголя-Дзюби, в тисячі разів переконливіший і запалюючий душу. Це “Серед снігів” Валентина Мороза. Мороз, поєднуючи логіку фактів та ідей з пристрастю борця проти будь-яких поступок перед КДБ, довів, що Дзюба наніс удар по своїх власних ідеях, по українському руху опору...”[398]. Це свідчення не можна забувати, особливо з огляду на пізніші події, що затьмарили образ Мороза.
Нема нічого дивного в тому, що з усіх дисидентів саме Мороз став улюбленцем української діаспори. Правоемігрантські кола точно відчули його близькість до їхньої власної ідеології. Українські студентські групи в Північній Америці, хоча вони й відійшли великою мірою від націоналізму оунівського зразка, також зробили Мороза своїм ідеологом. Цей культ Мороза задовольняв психологічну потребу молодих людей обожнювати героя. Очолювані студентськими активістами, українці на Заході повели широкомасштабну кампанію за звільнення Мороза. Але українська діаспора не спромоглася зрозуміти, що погляди Мороза жодною мірою не представляють головної течії в українській дисидентській думці. Крім того, вона нічого не знала про серйозні особисті вади Мороза. Кілька відомих дисидентів, чесність яких не викликала сумніву, мали неприємні сутички з Морозом у радянських тюрмах і таборах праці й передали на Захід попередження про його егоїзм, зарозумілість і вульгарність. Але ці послання не були вчасно опубліковані[399].
Те, що сталося пізніше, загальновідоме. Випущений на Захід у квітні 1979 р. в ході радянсько-американського обміну політичних в’язнів на радянських шпигунів, Мороз був зустрінутий усією українською діаспорою як герой. Однак дуже скоро він викликав загальне збентеження своєю дивною і скандальною поведінкою. Політично він спочатку прилучився до найбільш реакційної й обскурантської емігрантської течії, так званого Світового українського визвольного фронту, але невдовзі посварився навіть із ними. До того ж писання й публічні виступи Мороза після виїзду за кордон засвідчили крайню інтелектуальну вбогість.
395
Why Capitulate?: Ivan Dziuba’s Trauma // Journal of Ukrainian Graduate Studies. - 1977. - Vol. 2. - N 2. - P. 54-61.
396
Pelenski J. Shelest and His Period in Soviet Ukraine (1963-1972): A Revival of Controlled Ukrainian Autonomism // Ukraine in the Seventies / Ed. P. J. Potichnyj. - Oakville, Ont., 1975. - P. 283-305.
397
Твори В. Мороза доступні у двох паралельних англійських виданнях: Boomerang: The Works of Valentyn Moroz / Ed. by Y. Bihun. - Baltimore, Paris and Toronto, 1974; Report from the Beria Reserve / Ed. and transl. by J. Kolasky. - Toronto, 1974.
398
Із післямови Л. Плюща до французького видання праці Дзюби “Intemationalisme or Russification?” (Montreal - Paris, 1980). Цитату взято з української версії: Трагедія Івана Дзюби // Діалог. - 1977. - N 1 - С. 56.
399
Див. витяги з листів Вячеслава Чорновола, Михайла Осадчого, Ірини Калинець, Зиновія Антонюка у статті: The Valentyn Moroz Saga: A Conspiracy of Silence // Student. - 1980. - N 61. - P. 11.