Выбрать главу

Шумук, людина старшого покоління (нар. 1914 р.), сам пройшов через комуністичний та інтегрально-націоналістичний етапи. Він був членом Комуністичної партії Західної України в передвоєнній підпольській Волині і вступив до націоналістичної Української Повстанської Армії під час німецької окупації. Більшу частину свого життя провів у польських і радянських тюрмах. Шумук заявив про свою належність до Української Гельсінської групи 1979 р., перебуваючи в радянському таборі. Його демократичні переконання, за які він дорого заплатив, - це й переконання Української Гельсінської групи в цілому.

Таким чином, платформу сучасного українського руху опору можна правильно схарактеризувати як демократичний патріотизм (я міг би сказати “націоналізм”, якби цей термін не став двозначним через фашистські коннотації). Найхарактернішою його рисою є поєднання боротьби проти національного гніту з боротьбою за демократичні людські права. Це означає повернення в оновлених формах до найшляхетніших традицій українського визвольного руху XIX - початку XX ст. з його основоположною демократичною і гуманістичною спрямованістю, а також до традицій незалежної демократичної української держави 1917-1920 років. Це не означає повного відкидання досягнень українського комунізму й інтегрального націоналізму, а радше їх сублімацію, очищену від тоталітарних спотворень. Наприклад, дисиденти виказували величезну повагу до героїчної боротьби Української Повстанської Армії, яка була витвором ОУН, у воєнні роки, водночас відкидаючи схильність ОУН до диктатури й однопартійного правління.

Українські дисиденти визначили своїм першочерговим завданням здійснення в їхній країні громадянських свобод, передбачених у Загальній Декларації прав людини 1948 р. та прикінцевому акті Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі (Гельсінкі, серпень 1975 р.)[403]. Їхньою далекосяжною метою є “деколонізація” СРСР шляхом проведення в Україні вільних виборів під наглядом Організації Об’єднаних Націй[404]. На відміну від націонал-комуністів, сучасні українські дисиденти не протиставляють “доброго” Леніна “поганому” Сталінові. Вони твердять, що лицемірна політика Леніна стосовно України за своєю суттю була ідентична радянській збройній інтервенції в Угорщину 1956 р. та Чехо-Словаччину 1968 р., яку також зображували як “братерську допомогу народам цих країн”[405]. “Український народ не хотів іти за російськими більшовиками 1917 р. і продемонстрував сильну волю будувати свою власну державу”[406].

На противагу ксенофобному націоналізмові ОУН, палкий патріотизм сучасного дисидентства не означає ворожості до інших народів, навіть до росіян. Українська Гельсінська група підтримувала дружню співпрацю з Московською Гельсінською групою та демократичними російськими дисидентами Петро Григоренко, колишній генерал-майор Радянської Армії й один із засновників Української Гельсінської групи, здобув міжнародне визнання за свою оборону національних прав кримських татар. Ухвалена 1980 р. програмова заява Українського патріотичного руху, найновішого пагона української опозиції, проголошує:

“...Воля України дасть можливість звільнитись російському народові й іншим народам, що поневолені сучасним режимом. Вільна Україна гарантує всі права народам, що населяють Україну: росіянам і полякам, євреям і татарам, румунам і угорцям. Ми надто добре пізнали, що таке підневільне колоніальне існування, тому заявляємо, що людям, які заселяють нашу Батьківщину, ми надамо якнайширші політичні, економічні й соціяльні права. Всі права національних меншостей і різних релігійних асоціацій повинні бути додержані беззастережно”[407].

Іншим важливим аспектом мислення українських дисидентів є його правове забарвлення. Справді, українське дисидентство відоме під самоприбраним ім’ям правозахисного руху. Це можна розглядати як суто тактичний засіб, як спробу знайти захист у тих номінальних громадянських свободах, що їх радянська Конституція та закони надають громадянам на папері. Не заперечуючи того, що такий тактичний розрахунок теж відіграє певну роль, можна бути впевненим, що заманіфестований легалізм є для українських дисидентів принциповим. Всі їхні твори та заяви пройняті ідеєю влади закону. Це - новий феномен в історії української політичної думки. Дореволюційний український національний рух, без сумніву, був рухом за свободу, але через народницьку орієнтацію його легалістичний зміст був недорозвинений. (Михайло Драгоманов із його великим зацікавленням конституційними проблемами був винятком, і в цьому сенсі він не мав послідовників). Здається, тривалий досвід життя за умов заснованого на безправності й на викривленні законності режиму привів сучасних українських борців за волю до переконання, що свобода може існувати лише там, де править закон[408]. Таким чином, будучи інтелектуальними бунтівниками щодо сучасної системи, вони водночас є прихильниками закону і права. І я без жодної тіні сумніву назвав би це консервативною, в позитивному значенні цього слова, барвою в ідеології українського дисидентського руху.

вернуться

403

“Декларація Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінських угод” (9 листоп. 1976 р.) надрукована у кн: The Human Rights Movement in Ukraine. - P. 19-22.

вернуться

404

The Ukrainian Herald. - Issue 7-8. - P. 160. Див. також недавній документ “Деколонізація СРСР - єдиний гарант миру в усьому світі”, датований січнем 1980 р., надрукований у кн.: Documents of the Ukrainians Patriotic Movement. 1980 [додаток до]: Herald of Repression in Ukraine. - New York, 1980. - N 7. - P. 3-8.

вернуться

405

The Ukrainian Herald. - Issue 7-8. - P. 48-49.

вернуться

406

The Ukrainian Herald. - Issue 7-8. - P. 47.

вернуться

407

“Деколонізація CPCP...” у кн.: Documents of Ukrainian Patriotic Movement. - P. 7.

вернуться

408

Ця концепція з особливою силою виражена у “Маніфесті українського руху за права людини 1977” (The Human Rights Movement in Ukraine. - P. 117-136), що його від імені Української Гельсінської групи написав Олесь Бердник.