Повертаємося ще раз до питання критеріїв. Ми дивимося на революцію з погляду її політичної доцільности, допускаючи її в певних ситуаціях як неминуче зло. Для Дивнича революція - це самостійна вартість сама в собі, що стоїть понад добром і злом. Саме слово “революція” має в нього культове забарвлення. (“Велика Українська Революція” - доконче великими літерами). Мабуть, не помилимося, коли скажемо, що відношення Дивнича до революції у своєму корені естетичне. Українське Мехіко від 1917 до 1921 року електризує його передусім своєю незрівняною барвистістю, фоєрверком вибухлих народних енергій. При такому підході питання про політичний і моральний глузд подій взагалі зникає з поля зору. Це можна зрозуміти й виправдати в літераторів (наприклад, апотеоза революційної стихії у Ю. Липи та Ю. Яновського), але це непростиме у мислителя. Одна з найфатальніших хвороб української суспільно-політичної думки - це такий частий у наших публіцистів прорив літературно-естетичних категорій у зовсім чужу сферу політичних ідеологій. Клясичні зразки цієї суто української хвороби, що називається “літературщина в політиці”: Володимир Винниченко, Дмитро Донцов (що як політичний публіцист ніколи не позбувся ментальности й прийомів літературного критика) та Юрій Липа (блискучий лірик і новеліст, що в останні роки життя перекинувся, на жаль, до сумбурних ідеологізувань). Ми б не сперечалися з Дивничем щодо того, що “батьки” різних степових загонів є вдячнішим літературним сюжетом, ніж галицькі парляментарні політики, та що скромна китичка червоної калини, прип’ята до сірої шинелі, виглядає менш мальовничо, ніж шлик й широкі шаравари. А скільки варта своїми драматичними ефектами вже сама кінематографічна переміна режимів! Але не можемо погодитися з тим, коли Юрій Дивнич свій зле застосований естетизм хоче, свідомо чи несвідомо, накинути як мірило в оцінці політичних явищ.
Мабуть, через ці принципові розходження щодо критеріїв нам не раз просто тяжко зрозуміти, що Ю. Дивнич хоче сказати. Зокрема стосується це закидів, що він їх робить галицькому проводові 1918-19 років. Наприклад, прочитавши таку кучеряву, поетичну фразу: “...треба було [галицькому урядові] здобути перемогу на місці, спираючися на селянство політично й на Карпати стратегічно”(?!) - можемо хіба скапітулювати перед цією публіцистичною “стратегією”. Або що значить докір галицькому урядові, що він “не розгорнув соціяльного руху в селі й місті, не мобілізував сил краю проти чужих паразитуючих колонізаторів”. Говорім ясно! Чи Дивничеві жаль, що галицьке українство війну проти польського наїзника не провадило підпалами поміщицьких дворів і вирізуванням цивільного польського населення?
Повертаємося ще раз до нашої основної проблеми: у чому всеукраїнська вартість галицького зриву 1918-19 років. Ця вартість полягає передусім у тому, що Галичина 1918-19 років - єдиний в новішій історії приклад українського державного правопорядку. Щодо режиму УНР, то пригадуємо собі слова, що ми їх недавно читали в одних спогадах про цю добу: “Влада Центральної Ради поза столицею майже не була відчутна”{13}; гадаємо, що в цих словах усе сказано... Також, нікуди правди діти, назверхній державний лад Гетьманщини 1918 року не мав усіх рис справжнього, органічного правопорядку і спирався не так на сили місцевого українського консерватизму, як на багнети 300-тисячної німецької окупаційної армії. (Однак, не вільно забувати, що тодішню Німеччину годі міряти одною мірою із Німеччиною гітлерівською.) Те, що українці вміють “святити ножі й різати панів”, всі знаємо чудово. Але значно більше проблематичне, чи яка-небудь українська влада вміє, хоч би півроку й хоч би на території одного повіту - оберігати успішну безпеку життя й майна громадян, що є першим обов’язком кожної культурної держави. Східньоукраїнський досвід 1917-21 років дає тут поле до дуже сумних рефлексій.