Слід зазначити певні філософські розбіжності в українському дисидентстві. З одного боку, Леонід Плющ і Юрій Бадзьо заявляють про свою прихильність до гуманістичного демократичного марксизму[409]. (Особисто я вважаю, що термін “демократичний марксизм”
внутрішньо суперечливий. Через це розглядаю визнання Плющем і Бадзьом марксизму як ознаку інтелектуальної плутанини. Ця складна проблема потребує окремого обговорення). З другого боку, серед окремих груп сучасної української інтелектуальної еліти існують симптоми релігійного відродження[410].{111} Поезії Миколи Руденка, лідера Української Гельсінської групи, свідчать про його нововіднайдену християнську віру[411]. Інший член-засновник групи, Олесь Бердник, зазнав впливу еволюційного спіритуалізму Тейяра де Шардена. Ця різниця у світоглядних питаннях не применшує єдності політичних зобов’язань щодо подвійної мети - плюралістичної демократії та національної незалежності. Цей короткий огляд ідей української опозиції варто закінчити цитатою з двох недавніх програмових документів:
“Моя соціальна позиція - соціалістична, моя політична позиція - демократична. Формулюю її як концепцію демократичного соціалізму... [Повинен існувати] ідеологічний, культурний та політичний плюралізм. Робітничий клас і селянство повинні мати своє окреме класове представництво в органах державної влади: [повинна бути] свобода, згідно з законом, утворення демократичних партій. Тільки в такому разі ... партія буде партією, а не панівною соціяльною верствою суспільства”[412].
“Ось уже 60 років цей так званий уряд України здійснює практику національного геноциду... Тому ми, жертви політичних репресій в Україні, звертаємося до свого народу, до урядів усіх країн світу і до ООН і заявляємо про своє бажання вийти зі складу СРСР, вивести наш народ з комуністичної неволі”[413].
Намагаючись оцінити сильні та слабкі сторони українського дисидентського руху, корисно порівняти його з російським відповідником. Російські дисиденти поділені на декілька непримиренних фракцій, і комуністи-реформатори, ліберали західного типу та неослов’янофіли розмовляють різними політичними мовами. На відміну від них, українська опозиція видається набагато згуртованішою. Спільним знаменником усіх українських дисидентів виступає, без сумніву, національний фактор. Можна також припустити, що українське дисидентство здатне набагато сильніше притягати маси, ніж російське. В Росії патріотизм або націоналізм діє по суті на користь теперішнього режиму, який підніс російську державу на вершину слави й престижу. Певно, російський націоналізм відокремиться від радянського режиму лише у разі поважних міжнародних невдач. На Україні, яка страждає від явної національної дискримінації й утисків, патріотичні почуття мають тенденцію стихійно спрямовуватися проти статус-кво. Це дає українському дисидентському рухові могутнє коло потенційної підтримки. Режим свідомий цієї небезпеки і тому він переслідував українських дисидентів безпощадніше, ніж російських.
Чим українське дисидентство виразно поступається російському, то це інтелектуальною витонченістю[414]. Ми не знайдемо серед українських дисидентів таких визнаних у світі постатей, як Солженіцин і Сахаров. Пересічний інтелектуальний рівень писань українських дисидентів нижчий, а поле зору - вужче, незважаючи на деякі дуже поважні інтелектуальні досягнення, такі, як твори Івана Дзюби, Гелія Снєгірьова, Михайла Осадчого, Леоніда Плюща, Юрія Бадзя, Василя Лісового та декількох інших. Цей стан справ відбиває загальний провінціоналізм сучасного культурного життя України: брак контактів із зовнішнім світом, недостатнє знання іноземних мов і обмежений доступ до нерадянських книг. До того ж через постійні переслідування, спрямовані у першу чергу проти провідних верств українського суспільства, сучасна українська інтелігенція соціологічно дуже молода й тому культурно незріла. Вивчаючи родинні корені українських дисидентів, бачимо, що в більшості випадків вони є інтелектуалами першого покоління. Це створює культурний бар’єр, що його важко подолати навіть обдарованим особистостям.
409
Plyushch L. History’s Carnivaclass="underline" A Dissident’s Autobiography. - New York - London, 1977 (див. особливо c. 377); Ю. Бадзьо. Відкритий лист до Президії Верховної Ради УРСР та Центрального Комітету КПРС. - Нью-Йорк, 1980.
410
Chernenko A. The Birth of a New Spiritual Awareness // Canadian Slavonic Papers. - 1974. - Vol. 16. - N 1. - P. 73-88.
411
Руденко M. Прозріння. - Торонто - Балтимор, 1978. Див. статтю-рецензію О. Черненко в журн.: Canadian Slavonic Papers. - 1980. - Vol. 22. - N 2. - P. 309-311.
414
Інтелектуальні хиби українських дисидентів розглянув І.-П. Химка у статті: Leonid Plyushch: The Ukrainian Marxist Resurgent // Journal of Ukrainian Studies. - 1980. - N 2. - P. 61-79.