Неможливо передбачити, коли і як ці можливості стануть реальністю. Проте підтверджена фактами значущість українських дисидентів не викликає сумнівів. Жертовність цих хоробрих чоловіків і жінок свідчить про незламний дух української нації. Їхня боротьба за людські й національні права узгоджується з тенденцією світового загальнолюдського поступу в дусі свободи. Українські дисиденти вірять, що правда свободи переможе. Тим, кому пощастило жити у вільних країнах, не личить вірити менше.
НАЦІОНАЛІЗМ І ТОТАЛІТАРИЗМ{113}
(ВІДПОВІДЬ М. ПРОКОПОВІ)
У зв’язку з критичними зауваженнями д-ра Мирослава Прокопа{114} мушу передусім вияснити, що в моїй статті, присвяченій політичній думці сучасних українських підрадянських дисидентів, я не ставив собі за завдання вичерпно розглянути теорію і практику українського націоналістичного руху міжвоєнного, воєнного та післявоєнного періодів. Це окрема велика тема, що не входила в програму даної праці. У статті так і було сказано: “Тут не місце для обговорення генези й розвитку українського комунізму та інтегрального націоналізму (фашизму)”. Проблему українських тоталітарних течій, комунізму й націоналізму, порушено в статті тільки побіжно, на марґінесі інших справ. Таким чином, характеризуючи націоналістичний табір кількома загальними штрихами, я не мав потреби ані можливости зупинятися на деталях і нюансах.
Мені приємно ствердити, що Прокопова оцінка ідейного обличчя націоналістичного руху до 1941 року близька до моєї. Він пише: “У програмах [Організації Українських Націоналістів] з 1929, 1939 і 1941 років знаходяться елементи монопартійности, диктатури та вождівства”. Це важливе признання, що його варто затямити Але, на мою думку, д-р Прокоп не йде тут досить далеко. Суть справи не в окремих “елементах програми” ОУН, але в цілій суспільній природі націоналістичного руху, яка була виразно тоталітарна та співзвучна з фашистськими течіями, що в тому часі ширилися в багатьох європейських країнах.
Д-р Прокоп закидає мені, що я не взяв до уваги змін, які наступили в ОУН (мова про її “бандерівську” або “революційну” фракцію) після 1941 року та які, мовляв, перетворили її природу з тоталітарної на демократичну. Постараюся відповісти на цей закид, наскільки це можливо в рамках короткого дискусійного допису.
Заки перейти до розгляду конкретних питань, що їх порушив д-р Прокоп, хочу вказати на один методологічний недолік у його арґументації. Коли намагаємося пізнати сутність будь-якої суспільно-політичної формації, не можемо обмежуватися, як це робить д-р Прокоп, до офіційних документів декляративного характеру. Вони, очевидно, мають певне значення і їх слід враховувати, але вони не дають повного образу дійсности. (Чи можна, напр., виробити собі правильне уявлення про комуністичний режим на підставі самих параграфів радянської конституції?) Тому тут конче треба брати до уваги низку інших визначальних факторів, таких як тип політичної культури та духовий клімат даної формації, її організаційну структуру та, що мабуть найважливіше, її методи діяння, тобто практику.
Програмові документи ОУН(р) з 1943 і наступних років, на які посилається д-р Прокоп, мені відомі Вони засвідчують, що в період німецької окупації в тому середовищі, або принаймні в деяких його колах, існували тенденції до ідейного ревізіонізму, до відходу від попередніх тоталітарних позицій. Те помітне явище, яке з нашої сучасної перспективи можемо оцінювати тільки позитивно, було наслідком зустрічі західньоукраїнських націоналістів з наддніпрянськими земляками, що переважно не могли сприйняти оунівської ідеології, а також реакцію на хижацький гітлерівський окупаційний режим в Україні Але питання в тому, наскільки цей ревізіоністський процес був органічний і глибокий, чи він охопив цілу організацію та, передусім, чи він зі сфери програмових гасел перейшов до сфери практичної діяльности. Д-р Прокоп хоче нас переконати, що партія, яка ще в 1941 році дотримувалася засад монопартійної диктатури, за яких два-три роки стала демократичною. Така швидка метаморфоза межувала би з чудом, в яке трудно повірити. Отже, признаючи наявність ідейного ферменту, не бачу достатніх підстав, які дозволяли б говорити про докорінну зміну суспільної природи ОУН(р) в тому часі.
Якби згаданий фермент дійсно виражав еволюцію партії в цілому, це прямування мусіло б перемогти після 1945 року на еміґрації, особливо якщо зважити, що довкілля демократичних країн Заходу повинно було сприяти такому розвиткові. Як знаємо, цього не сталося. Велика більшість еміґраційних членів і прихильників бандерівської партії не пішла за ревізіоністами. Ревізіоністська меншість, що включала культурніші та політично більш вироблені елементи, утворила окреме угруповання, відоме популярно під назвою “двійкарів” або “угаверівців”, яке, до речі, з часом відійшло від традиційної оунівської ідеології та поступово здемократизувалося. Зате загал членства ОУН(р) станув по боці лідерів, що завертали партію до націоналістичної ортодоксії 1930-их років. Бандерівська організація досі перебуває на цих старих, “безкомпромісових” позиціях, не зважаючи на їх явну анахронічність. Цей факт доказує, як глибоко націоналістичний рух був просяклий тоталітарним світоглядом. Неподолана спадщина оунівського тоталітаризму досьогодні тяжить над життям української діяспорійної громадськости.