В кінцевій фазі війни постала Українська Головна Визвольна Рада, що була подумана як політична надбудова УПА та зав’язок підпільного уряду. У Плятформі УГВР, проголошеній у липні 1944, знаходиться низка демократичних гасел щодо політичного й соціяльно-економічного устрою в майбутній українській державі. Це був відрадний симптом ідейного ревізіонізму, що проходив серед частини бандерівського табору. Але програмові кличі легше міняти, ніж організаційну структуру, а реально остання мабуть важить більше. Проголошувана пропаґандивно понадпартійність УГВР була фікцією. Насправді УГВР була сконструйована за рецептою “бльоку партії з безпартійними”. Крім цього, в руках однієї людини, Романа Шухевича, сконцентровано три функції: лідера партії, командира збройних сил і шефа “уряду”. Можливо, що такі структурні розв’язки були подиктовані практичними конечностями тодішньої ситуації. Проте, в усякому випадку, трудно тут дошукатися відмови від засад монопартійности й вождизму.
Переходжу до другої суперечливої проблеми, що її д-р Прокоп порушив у своєму дописі Він уважає, що я не маю рації, приписуючи ОУН ксенофобію. Методологічне розходження тут між нами таке саме, що й попередньо. Я характеризував націоналістичний рух у цілому, тоді як д-р Прокоп виділяє з цієї цілости певні ізольовані та, на мою думку, нетипові аспекти. Знаємо, що під час німецької окупації пропаґанда ОУН(р) знечев’я заговорила про “свободу народам, свободу людині”. Але це шляхетне гасло перебувало в суперечності з традиційним націоналістичним світоглядом і вільно сумніватися, чи відповідала йому тодішня практика бандерівської організації.
На цьому місці не можна не згадати Дмитра Донцова, що його публіцистична творчість мала вирішальний вплив на формування ідейного обличчя націоналістичного руху. Щоправда Донцов не був членом ОУН, отже його писання не мали, так би мовити, офіційного характеру. Проте нема сумніву, що саме Донцов був ідеологічним ментором націоналістичного покоління тридцятих-сорокових років у Західній Україні та що націоналістичний рух увійшов в історію “з його духа печаттю”. Донцов усім своїм авторитетом спрямовував український націоналізм у фашистське русло. Він систематично насаджував ксенофобію й шовінізм, зокрема щодо Росії, - не тільки російського імперіялізму, але саме російського народу й культури. При цьому він принципіяльно відкидав універсальні моральні й інтелектуальні вартості, що спільні для всього людства. Вихованці Донцова повірили, що “інтерес нації” це єдиний критерій, що вирішує все та що ним усе можна виправдати; у практиці національний інтерес легко ототожнювався з інтересом партії, як єдиного репрезентанта нації. Наслідком такої школи було загрозливе зниження рівня політичної культури західньоукраїнського суспільства, що його найактивнішою політичною силою в тому часі був націоналістичний рух. Не говорячи навіть про етичний бік справи, сліпе зненависництво утруднювало раціональне політичне плянування та відповідальні рішення. Дух донцовського шовінізму досі покутує серед частини української еміґрації, про що можна легко переконатися, гортаючи сторінки нашої преси.