Д-р Прокоп твердить, що в 1943 і наступних, роках ОУН(р) не була ксенофобською й шовіністичною. Він посилається на стосовні організаційні постанови й писання підпільних публіцистів. Але щоб ідейна еволюція будь-якого політичного табору виглядала переконливо, вона мусить бути відповідно умотивована, вона вимагає чесного розрахування з власним минулим. У націоналістичних програмових документах того часу не знаходимо такої самокритики та, зокрема, відмежування від донцовщини. На тлі всієї попередньої теорії і практики націоналістичного руху, раптово висунений клич свободи народам і людині нагадував приповідкову “квітку на кожусі”.
Д-р Прокоп наводить уривок зі статті чільного підпільного публіциста Осипа Горнового, в якій проведена диференціяція між російсько-більшовицьким імперіялізмом та російським народом і де мовиться про можливість майбутніх добросусідських стосунків з російським народом. Ці розумні думки можна, звичайно, тільки похваляти. Але при цьому слід тямити, що ОУН-УПА, що діяла на західньоукраїнських землях, з російським народом практично майже не стикалася. Отже характер міркувань Горнового був, скажім, академічний. Зате в Західній Україні існували з давніх-давен дві великі національні меншості, єврейська (за нашою традиційною номенклятурою, жидівська) та польська. Як до них ставився табір ОУН?
Як усі знаємо, в Україні сталася під час німецької окупації безпрецедентна трагедія: поголовний геноцид єврейського населення. Відповідальність за цей страхітливий злочин падає на німецький нацистський режим, хоч не можна заперечити, що допоміжну ролю зіграли теж деякі українці (органи місцевої адміністрації, “українська” поліція). Хто ж був покликаний запротестувати в імені українського народу проти гітлерівського злочинства? В тодішніх умовах це могло зробити тільки націоналістичне підпілля, що діяло незалежно від окупаційної влади. Чейже ОУН, особливо бандерівська, відбувала нелеґальні конференції, проголошувала різні деклярації, видавала безцензурну пресу тощо. Таким чином, не було ніякої об’єктивної перешкоди, щоб ОУН(р) не могла засудити геноциду євреїв та перестерегти українців перед співучастю в нацистських звірствах. Є ситуації, коли не вільно мовчати, бо той, що має змогу протестувати й цього не робить, цим показує, що він згоджується. Мовчанка оунівського табору в обличчі трагедії українського єврейства дуже промовиста. Оунівці, очевидно, не вважали євреїв за співгромадян української землі, доля яких не може бути байдужа етнічним українцям. Але яким правом можна тоді твердити, що націоналістичне середовище було вільне від духу ксенофобії та шовінізму?
Друга несамовита трагедія, що сталася в Західній Україні за роки Другої світової війни, це тодішня польсько-українська різня. Не стану заглиблюватися в подробиці цієї кошмарної справи, що про неї вже існує ціла література (переважно польська), але що в ній досі багато неясного. Це тема для спеціяльних досліджень. Поскільки тепер можна судити, вина падала на обі сторони: терор і озвіріння були обопільні, а з відстані часу не легко встановити, хто “перший почав”. Польський політичний провід напевне причинився до спровокування катастрофи своїм нехтуванням прав українського народу до вільного життя на його споконвічній етнічній території та своєю твердолобою поставою в питанні щодо державної приналежности галицько-волинських земель. Але в даному випадку йдеться про відповідальність української сторони. Є підстави думати, що з українського боку мали місце не льокальні, стихійні ексцеси, але що проводилася свідома кампанія “очищування терену” від польського населення. Якщо ця гіпотеза правильна, то стосовні рішення могли вийти тільки від проводу ОУН(р).
Ми колись мали право пишатися тим, що за нашої новітньої державности на території Західньо-Української Народної Республіки в 1918-19 роках, - не зважаючи на війну, що точилася проти польської аґресії, - не було ані одного протипольського або протиєврейського погрому. Своєю поведінкою супроти польської та єврейської меншостей оунівці не принесли доброї слави імені українського народу. Пам’ять про ці жалюгідні події утруднює співпрацю українських самостійницьких чинників з поляками та євреями, яка сьогодні й на майбутнє потрібна і їм і нам, але нам більше ніж їм, бо ми слабші та політично в гіршій ситуації.
Д-р Прокоп помиляється, що “свою критику ОУН проф. Рудницький спирає на спогадах одного з провідних учасників руху опору, Данила Шумука”. Як я вже пояснив на початку, критика ОУН не була темою моєї статті, де це питання зачеплено тільки принагідно і для чого я не потребував Шумука, бо на дану справу я мав здавна свій власний вироблений погляд Значення спогадів Шумука для моєї статті не як історичного джерела, тобто не в тому, що там сказано про ОУН-УПА воєнного періоду. (Хоч мушу додати, що Шумук справляє враження достовірного свідка, тоді коли в писаннях про ці речі еміґраційних мемуаристів і публіцистів часто знаходимо більше патріотичної мітотворчости та партійної апологетики, ніж об’єктивної, неприкрашеної історичної правди). Спогади Шумука важливі в контексті моєї статті як документ політичної думки сучасного підрадянського українського руху опору, тобто своїми програмовими висновками. Шумук відкидає обі тоталітарні альтернативи, марксизм-ленінізм (комунізм) та оунівський націоналізм, та вказує на плюралістичну демократію як єдиноправильну політично-устроєву концепцію, що на неї повинен орієнтуватися український визвольний рух. Не розумію, що тут не до вподоби д-ру. Прокопові. Чейже він теж заперечує концепцію монопартійної диктатури, що була панівна в ОУН та яка ще сьогодні має серед нас численних прибічників. Коли ж д-р Прокоп відстоює позиції націоналістичних ревізіоністів з-перед сорок років, він мусів би визнати, що у своєму послідовному розвитку це повинно було довести власне до тієї концепції, що її пропонує Шумук.