І саме тому те, що обурює “революційні інстинкти” Ю. Дивнича, нас наповняє втіхою й гордістю: що за весь період самостійности і українсько-польської війни на всій території Західньої України цивільному польському населенню не впала волосина з голови; що в Галичині не було ні одного жидівського погрому й що навіть після переходу УГА за Збруч тамошні жидівські містечка клопоталися про галицькі залоги, бачачи в тому найпевнішу охорону проти всяких грабіжників і мародерів; що галицький селянин, замість палити двори й розкрадати чуже добро, чекав на полагодження аграрного питання законодавчим шляхом, складаючи тим доказ довір’я до української влади, що її він (всупереч протилежному твердженню Дивнича) також соціяльно вважав за свою; що більшовицька пропаганда не чіпалася галицького вояцтва (тоді коли уряд УНР ніколи не мав певности, чи його окремі військові частини не проголосять у повному розпалі битви “невтралітету” або й прямо не перейдуть до ворога); що тогочасна політична Галичина, не маючи провідних особистостей на геніяльну міру, посідала суцільне, організоване керівне політичне середовище (оту плеяду Костів Левицьких, Петрушевичів, Олесницьких, Макухів, Ганкевичів і стільки інших), так що провід молодої державности опинився не в руках невідомих авантурників, а в руках людей, що в їхню абсолютну персональну чесність та високе почуття відповідальности весь народ слушно вірив; що авторитет уряду ЗОУНР був непохитний, не в тому сенсі, що не було критики (часто виправданої) осіб або окремих політичних і стратегічних кроків, але в тому сенсі, що ніхто не заперечував леґітимности власної національної влади, і що в Галичині була здійснена відома своєю доцільністю двопартійна система (націонал-демократи й радикали), що обидві основні партії (разом з деякими дрібнішими угрупованнями) зуміли в цей вирішальний час об’єднатися в уряді національної коаліції.
Одним словом: стверджуємо наявність у Західній Україні основних передумов для реального державного життя - не зважаючи на велику вбогість краю, певну вузькість людей, своєрідну загальну “сіризну” тону, що так відрізняється від східньоукраїнської строкатости. А втім, для партикуляристачної зарозумілости тут місця бути не може. Не забуваймо, що галицьке громадянство, на жаль, за період від 1919 до 1939 року встигло позбутися багато з цієї політичної культури, що її защепило в ньому життя в культурній і правовій австрійській державі (а такою була вона безперечно, і це мусимо нині задля історичної справедливости об’єктивно визнати, хоч назагал до українців ставилася вона досить по-мачушиному). Загальна варваризація політичного життя, притаманна для періоду між обо-ма війнами, знайшла свій повний відгомін і на західніх українських землях.
Знову торкаємося проблем “всеукраїнського значення”... Справа в тому, що ніякої природної, вродженої, “расової” різниці між східнім і західнім українством нема. Різниці лежать не в самій народній субстанції, яка ідентична обабіч Збруча, але у відмінній політичній та (частинно) культурній формації, що випливає з іншого історичного розвитку, обставин, виховання Ми вище згадали про позитивний виховний вплив, що його мало на Галичину перебування під правовим, конституційним австрійським режимом. Через це політичну дозрілість Галичини (яка, на наш погляд, у 1918-19 роках стояла вже на порівняно високому рівні) годі вважати за природжену прикмету, яка навіки прикріплена до цієї землі й її населення. Ні, досвід учить, що Галичина може втратити ці свої позитивні прикмети, і так воно й дійсно сталося, у великій мірі вже перед 1939 роком, не згадуючи про ті корінні зміни, що наступили пізніше і замкнули історію Галичини, як окремого політичного суб’єкта.
Але ці висновки дозволяють ще на один інший: відповідне громадянське виховання, тверде засвоєння належних принципів політичної організації могло б дозволити перебороти або принаймні до певної міри зневтралізувати й знешкодити оте страшне українське руїнництво, політичну безкультурність (“хворобу бездержавности” в термінології Липинського), чим ми як нація так часто самі себе ліквідували. Отже те, що в малих розмірах і на малому просторі було продемонстроване в Галичині в 1918-19 роках, може бути зреалізоване на велику скалю й на великих просторах - від Полісся по Кавказ. Застерігаємося, що нам ідеться, звичайно, не про гальванізування якихось окремих моментів старого галицького життя, що відійшло до минулого. Ідеться про ядро: можливість української правової держави, що однозначне з питанням про бути чи не бути українству нацією в політичному значенні слова. Без цього може воно існувати тільки як пасивне етнографічне підложжя для поширення чужих імперіяльних утворів та активно проявлятися хіба принагідними анархічними вибухами Галицький приклад 1918-19 років скріплює віру в українське майбутнє.