Хоч говоримо у цій статті передусім про галицькі справи й не хочемо заглиблюватися у складну східньоукраїнську проблематику, для чого тут не місце, мусимо зупинитися на деяких моментах, що їх порушив Дивнич. Поспитаємо: що дійсно було велике у “Великій Українській Революції”? Гадаємо, що її велич виявляється тільки на фоні того, що українська нація являла собою на східніх землях перед 1917 роком. Не вистачає сказати, що революція український народ переродила; вірніше буде, коли ствердимо, що вона його, як політичну націю, взагалі щойно народила. Просто на очах, упродовж місяців чи максимально двох-трьох літ, відбувся у головокружно прискореному темпі процес національної кристалізації, що нормально повинен був простягатися на десятиліття. В цьому відношенні ми всі, як і чергові українські покоління, мусимо будувати на тому, що створила революція, мусимо її продовжувати і вивершувати. Це не міняє нічого в тому - й це треба з повною ясністю бачити, - що українська революція була поражена всіма дитячими недугами політичної недозрілости; що засадниче завдання - впорядкування “стихії” - осталося не розв’язане; що наддніпрянське українство, хоч і піднялося вже тоді до ідеї держави, але фактично до власно-державного життя було ще не доросло й тому не зуміло ідеї держави виповнити конкретним змістом і тільки вичерпалося в черзі непослідовних і суперечних спроб розв’язати державницьку проблему (УНР, Гетьманщина, УРСР).
Завдання, яке стоїть перед українською політичною думкою: відділити зерно й полову у традиціях нашої революції. При тому перша річ: зайнятися критичним розглядом усяких “патріотичних мітів”, що виросли довкруги визвольних змагань 1917-21 років. Одним з найнебезпечніших (бо найбільше поширених) мітів уважаємо культ “революційної стихії”, що його от у новому виданні пропаґує Дивнич. (На нашому Заході той самий культ, тільки у трохи інакшому словесному оформленні, поширювали націоналісти.) Не кажемо, щоб “стихія” не мала позитивних прикмет; позитивною була хоч би її вітальна тугість, а далі шукання (хоч сліпе і примітивне) суспільної правди-справедливости (що в старій гайдамаччині показав Шевченко); але недостойним уважаємо ставання навколішки перед силою, що в ній було страшенно багато варварсько-руїнницького, а то і просто кримінального.
Друга леґенда, що її треба здати до архіву, це казка про “безчисленні полчища” ворогів, що під їх ударами буцімто завалилася українська державність У дійсності інтервенційні московські армії під час першої та другої навали (зими 1917-18 та 1918-19) були відносно малі Кремль до літа 1919 року не диспонував великою регулярною армією. Совєтська експансія здібна була поширюватися тільки на ті країни, що їхнє власне безголов’я робило з них легку здобич. Якщо могли зберегти незалежність Фінляндія та мініятюрні балтицькі республіки, розташовані перед воротами Петрограду, то чи ж не повинна була встояти кількадесятимільйонова Україна, з її велетенськими ресурсами? Також міжнародна коньюнктура української справи була впродовж перших двох років революції сприятлива. Отже причин невдачі треба шукати насамперед у внутрішньому стані самого громадянства України.
Дивнич особливо наполягає на тому, що “Велика Українська Революція” була зовсім своєрідним історичним процесом, твором виключно українського ґрунту, що її не можна виводити ні з яких загальних російсько-імперіяльних джерел. Один із головних закидів Дивнича проти Кучабського, що останній розглядає українську революцію як частину загальної східньоєвропейської політичної та соціяльної кризи, яка в той час захопила й Україну. Не будемо входити в те, наскільки вірно інтерпретує Дивнич погляди Кучабського, а наскільки він підсовує йому таке, чого той і не думав казати. У своїй знаменитій книзі Кучабський, здається, єдиний досі історик визвольних змагань, що досліджує українську справу на широкому міжнародно-політичному тлі, притягуючи, м. ін., і світову війну, і Паризьку мирову конференцію, оскільки вони заважили на долі України; очевидно, від мусів віддати багато місця і російській революції. Який український патріот не бажав би, щоб речі виглядали саме так, як їх змальовує Дивнич! Але коли вони такими не були, чи маємо ми право викривлювати факти нашої власної історії? Кучабський у всякому разі тут ближчий до історичної правди, ніж Дивнич. Події 1917-21 років не можна ставити на одну дошку з Хмельниччиною, яка дійсно була вибухом динамічних сил, нагромаджених у Козацькій Україні, і прямим революційним зударом з чужою державністю. Зате 1917 рік почався не в Києві, а в Петербурзі. Остаточним закріпленням радянської системи на наших землях, що відбулося не без активної співучасти частини самого українського народу, українська революція дала себе втягнути в річище революції всеросійської. Згадаймо, що в 1919 році українські землі були головним тереном розправи між російською революцією та російською контрреволюцією.