Отже, українська революція і своїм початком, і своїм кінцем, і тисячними нитками була фактично пов’язана з російським імперіяльним історичним процесом. Ми не хочемо сказати, що у ці роки українство зовсім не виступало як окремий чинник. Ні, на це останнє є тисячі доказів, - між іншим, хоч би той, що саме українські повстанці припечатали долю армії Денікіна. Революційний рух на Україні прямував до того, щоб вийти на свій власний шлях, щоб вирватися із магнетичного поля імперщини. Але, не зважаючи на всі намагання в цьому напрямі, не наступило в 1917-21 роках остаточне оформлення громадянства України в окремий політичний підмет, чіткою гранню відмежований від російського світу. Це завдання лишається для нашого майбутнього. Зате на українському Заході ми вже перед 1914 роком були політичною нацією, а 1918 рік застав обидва ворожі національні табори як два зовсім окремі суб’єкти, що між ними була можлива мілітарна перемога і завоювання, але не була можлива ідейна і політична амальгама, що характеризувала (а подекуди й по нинішній день далі характеризує) українсько-російські взаємини на нашому Сході.
Не зважаючи на далекосяжні розбіжності з Ю. Дивничем, ми з ним цілковито згодні в тому, що галицькі визвольні змагання влилися “беззастережно й безповоротно” в одне всеукраїнське політичне річище. Тепер і в краю й на еміґрації спільна доля поєднала розрізнені історією вітки нашого народу; в терпіннях сучасної лютої пори формується новий всеукраїнський тип українця, що йому належатиме майбутнє.
Але уніфікація українства відбувається досі, силою обставин, як “рівняння вниз”. Нівелює людей не тільки більшовицький терор на рідних землях, але також мізерія таборового побуту на еміґрації. Та годі вважати цю нівеляційну уніфікацію за останнє слово, годі нею самою захоплюватися. Вона історично виправдається тільки тоді, коли послужить як спільна всім українцям вихідна точка для нового підйому. Ми переконані, що такий підйом може наступити тільки як спільний, дійсно всеукраїнський - або його взагалі не буде. Щойно таке “рівняння вгору” - уніфікація, що її ми були б не пасивним об’єктом, але творчим підметом - перебороло б остаточно всі старі українські східньо-західні тертя й непорозуміння. Однак, процес культурного й політичного підйому - “рівняння вгору” - неможливий без “орієнтаційних віх”: без ідеалів, вартостей, прикладів і традицій. Чи Західня Україна може тут щось внести до всеукраїнської скарбниці? Ми переконані, що вона приходить не з порожніми руками. Приносить вона не лише своїх Франків і Стефаників, але в першу чергу те, в чому таки її найбільша особливість і найбільша цінність: своєрідні політичні традиції. Ми не творимо із цих традицій недоторкальних святощів. Ми зовсім згідні з тим, що вони повинні бути піддані якнайсуворішій критиці, у світлі тих досвідів, що їх поробила Україна Східня. Але нехай це буде критика ділова і, як пристало між синами одного народу, доброзичлива.
НАПРЯМИ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ{14}
ОКРЕСЛЕННЯ ТЕМИ
Розглядаючи розвиток українських політичних ідей, маю намір обмежитися новітньою добою, тобто XIX і XX ст. Такі хронологічні межі диктує структура самого об’єкта дослідження. Суспільна думка та політичні ідеології домодерного періоду істотно відрізнялися від тих, що панували в минулому й цьому століттях, і їх вивчення вимагало б іншого методологічного підходу. Досить кількох прикладів. Політична свідомість на Україні в середні віки (Київська Русь і Галицько-Волинське князівство) виражалася передусім у релігійно-духовних і династичних відносинах. Політична свідомість в українській козацькій державі XVII і XVIII ст. була “станово” обмежена і виявлялась у захисті прав і свобод козацької верстви; до того ж релігійні та династичні елементи надалі відігравали важливу роль.