Принципи Кирило-Мефодіївського братства визначили ідеологічне спрямування українського національного руху другої половини XIX - початку XX ст. Від 1860-х років до 1905 р. організаційний рух спирався на мережу “громад” - напівконспіративних гуртків ліберально-народницької інтелігенції. Керівником руху громад був Володимир Антонович (1834-1908), видатний історик, засновник київської історичної школи. Починаючи з 1860-х років, народництво поширилося на Галичину, де його прихильників називали народовцями.
Видатним українським політичним мислителем другої половини XIX ст. був Михайло Драгоманов (1841-1895). Від кириломефодіївців він різнився послідовно позитивістським і секулярним філософським світоглядом. Драгоманов, що зазнав великого впливу Прудона, був соціалістом немарксистського напряму, близьким до західного еволюційного соціалізму. Він опрацював грунтовні пропозиції щодо конституційної реорганізації Росії на засадах федералізму з твердими гарантіями особистих громадянських прав та самоврядування для регіонів і національностей. Драгоманов сподівався забезпечити національні інтереси України шляхом федералізації двох держав - Росії й Австро-Угорщини.
Перші українські політичні партії виникли в Галичині у 1890-х роках. Основними були націонал-демократи і радикали. Перша партія являла собою широку коаліцію, платформа якої містила гасла демократичного націоналізму та соціальних реформ. Друга, заснована під безпосереднім впливом Драгоманова, була партією аграрних соціалістів і войовничих антиклерикалів. Визначним представником демократичної думки в Галичині був Іван Франко (1856-1916). Людина енциклопедичних знань, Франко прославився як поет, прозаїк, історик, літературознавець, критик, блискучий публіцист. Один із засновників радикальної партії, від поступово відійшов від федералістської концепції свого вчителя Драгоманова і став одним із перших речників ідеї повністю незалежної української демократичної держави.
На середньо-східній Україні перші політичні партії стали з’являтися тільки на зламі століть, особливо після революції 1905 р., однак вони залишалися нестійкими. Провідними угрупованнями були соціал-демократи, соціалісти-революціонери та радикал-демократи, які в 1917 р. стали називатися соціалістами-федералістами. Усі вони належали до широкого демократично-народницького напрямку; це також стосується українських соціал-демократів, хоча вони офіційно прийняли марксизм. Найвидатнішим інтелектуалом того покоління був Михайло Грушевський (1856-1934), учень Антоновича, останній і найбільший український історик народницької школи, відомий також як організатор наукових досліджень і політичний публіцист. Спочатку Грушевський був пов’язаний із радикал-демократами, але поволі перемістився вліво і під час революції приєднався до соціалістів-революціонерів. Іншою вартою згадки постаттю був Микола Порш (1877-1944), теоретик соціал-демократів, який, уміло користуючись економічними аргументами, відстоював ідеал української автономії.
У політичній думці всіх частин демократично-народницького руху можна виділити два виразні складники: прагнення до громадянської та національної свободи, а також прагнення до соціальної справедливості. Із цих компонентів другий, мабуть, був більше виражений, аніж перший. Турбота про соціально-економічні інтереси знедолених мас, поєднана з виразним егалітаристським ухилом, становила ідеологічний лейтмотив усього цього напряму. З другого боку, наполягання Драгоманова на важливості відповідної й добре спланованої структури демократичних інституцій не залишило тривкого сліду. Волелюбство в українському народництві було щире, але воно мало переважно негативний зміст - полум’яної ненависті до гніту царського самодержавства. Розуміння “правил гри” в ефективно діючій демократичній системі та обмежень, що їх неодмінно передбачає представницьке правління, залишилося недорозвиненим.