Один із лідерів українських есерів та міністр земельних справ УНР, Микола Ковалевський (1892-1957), оповідає у своїх спогадах про розмови з німецьким послом, бароном Адольфом Муммом фон Жварценштейном, та фінансовим дорадником при посольстві, з фаху банкіром із Франкфурта, Карлом Мельхіором. Розмови відбулися навесні 1918 р., після того, як Центральна Рада за підтримки німецької армії повернулася до Києва:
“Під час цих розмов барон фон Мумм і він [Мельхіор] старались мене переконати в неможливості організувати сільсько-господарську продукцію без права приватної власности на землю. Особливо турбувало їх те, що великі маєтки були поділені між селянами і що це обнизить рільничу продукцію України. Крім того, старались вони мене переконати і в тім, що така аграрна реформа зруйнує фінанси держави і що треба від селян жадати так званого викупу за землю. Франкфуртський банкір доводив мені, що держава може зробити на цім подвійний інтерес - політичний і фінансовий. Політичний інтерес полягав в тім, що, на його думку, коли селяни заплатять викуп, то впливова верства більших і середніх землевласників не буде настроєна проти української держави. У всякому разі ворожі виступи цієї соціяльної верстви, яка все ще має силу в Україні, будуть таким чином зневтралізовані. Фінансова вигода мала б полягати в тім, що викуп, виплачений селянами, які, на думку Мельхіора, мали багато схованих карбованців, ішов би до державного скарбу, а бувшим землевласникам платилося б відшкодування довготерміновими облігаціями. Таким чином і на цій трансакції держава добре заробила б, а саме головне -унормувала б фінансовий обіг країни. Ця приваблива перспектива подвійного зиску була дуже характеристична для німецького наставлення. Я був трохи здивований цим цинізмом німецьких фінансових дорадників, але вважав за свій обов’язок зміст кожної такої розмови докладно реферувати урядові”[45].
Як випливає з його спогадів, Ковалевський був людиною з прекрасним політичним мисленням. Тому викликає здивування факт, що порада Мумма і Мельхіора вразила його своєю “цинічністю”. Для кого-небудь іншого, менш ураженого народницькими міфами, ця порада мала звучати радше як голос здорового глузду. Звичайно, Рада допустилася грубої помилки, відштовхнувши від себе помірковані та заможні елементи села. Якби не це, напевно вдалося б уникнути правого перевороту, що його 25 квітня 1918 р. здійснив генерал Павло Скоропадський (1873-1945)[46].
Критикуючи доктринерський характер соціально-економічного законодавства Центральної Ради, ми не можемо недогледіти її творчі досягнення в інших ділянках. Особливо вдалою була її політика в питанні національних меншостей. Були зроблені величезні зусилля з метою розвіяти страх меншин перед українською державою і добитися їхньої згоди на співпрацю. Коронним досягненням цієї політики став закон про національно-персональну автономію від 22 січня 1918 р.{6}, який гарантував національним меншостям в Українській Народній Республіці повну самоуправу в освітніх і культурних справах[47]. Цей закон робив честь не тільки демократизмові та гуманності керівників Центральної Ради, але також їхній державницькій мудрості.
Бісмарк колись сказав: “Державний муж не може сам собою нічого створити. Він мусить чекати й прислухатися, аж поки не почує в подіях відгомін кроків Бога. Тоді він мусить схопитися та вхопити кінчик Божої поли”[48]. Коли перекласти цей вислів з мови поетичної метафори, то він означає: державний муж мусить мати відчуття слушного моменту, унікальної та неповторної можливості; він повинен знати, як пристосуватися до цієї можливості та як витягти з неї всі можливі переваги. В історичному минулому України таким великим “кон’юнктуристом” був провідник козацької революції в середині XVII ст. Богдан Хмельницький, якого тогочасні західні спостерігачі порівнювали з Олівером Кромвелем[49]. Але лідери Центральної Ради не були ні Бісмарками, ні Кромвелями, ані Хмельницькими. Від федералізму до самостійності вони перейшли не з власної волі, але щойно під тиском обставин. Для них це було важким і болючим рішенням - у певному сенсі вони зрікалися власного минулого, відкидали давно вподобаний ідеал. Конечний крок був таки зроблений, але після того, як безповоротно втрачено найцінніший час. Своєю непослідовною політикою провідники Центральної Ради внесли дезорієнтацію серед мас, яка врешті-решт ослабила сили України перед лицем навислої радянсько-російської інвазії.
46
Можна було б стверджувати, що радикальний характер земельного законодавства Центральної Ради був неминучим наслідком тяжкого стану українського селянства, інтереси якого вона повинна була захищати. Однак цей погляд спростовують такі міркування: аграрні відносини у Галичині були більш незадовільними і бідність селян була більшою, ніж на Наддніпрянській Україні. Незважаючи на це, закон про земельну реформу, що його 14 квітня 1919 р. прийняла Національна Рада (парламент) Західних областей Української Народної Республіки (Східної Галичини), зберігав принцип приватної земельної власності для дрібних землевласників; питання про відшкодування для великих землевласників, чиї маєтки підлягали експропріації, мало бути врегульоване у майбутньому окремим законом (Витанович І. Цит. праця. - С. 52-56). Порівняння з Галичиною переконує в тому, що політика Ради щодо соціалізації землі була не просто відповіддю на об’єктивні економічні умови, але також наслідком ідеологічних упереджень.
47
Текст закону про національно-персональну автономію див.: Велика Українська Революція. Календар історичних подій за лютий 1917 року - березень 1918 року / Вид. Я. Зозуля. - Нью-Йорк, 1967. - С. 85-86. Див. дві монографії з цього питання: Jabłoński Н. Polska autonomia narodowa na Ukrainie 1917-1918. - Warszawa, 1948; Goldelman S. I. Jewish National Autonomy in Ukraine, 1917-1920. - Chicago, 1968.
49
П. Шевальє (див.: Chevalier Р. Histoire de la guerre des Cosaques contre la Pologne. - Paris, 1663) називає Хмельницького “другим Кромвелем, який вдруге з’явився на Русі” і який “не менш честолюбний, хоробрий і спритний, ніж Кромвель в Англії”.