У зв'язку з християнізацією Європи церква розпочала боротьбу із архаїчними, варварськими традиціями виховання молодих воїнів і перебрала на себе провідну роль у підготовці лицарства. Так, спочатку церква освячувала лише зброю, а у подальшому ввела у практику навіть посвячення юнаків у лицарі.
На перших етапах свого становлення лицарство було відкритим як для вільних, так і для підневільних людей. Але необхідність довготривалого військового навчання, спеціальної професійної підготовки і постійних вправ, а також вкрай дороге озброєння воїна-вершника і утримання його коня перетворили лицарство на професійну військову організацію. Його представники були власниками просторих земельних ділянок і отримували за свою службу винагороду від короля та інших багатих і могутніх феодалів.
Для підготовки справжнього професіонального лицаря потрібно було витратити чимало часу і значні кошти. Починаючи з семи років, сини лицарів, як правило, виходили з-під опіки жінок і під керівництвом дорослих чоловіків оволодівали умінням їздити верхи, фехтувати, стріляти з лука, арбалета, полювати, навчались іншій військовій премудрості. Духовні особи (придворні клірики) знайомили їх з основами грамоти і християнського віровчення. Неабиякий вплив на юнаків справляв героїчний лицарський епос і співці — трубадури, трувери. Завдяки їм молодь поповнювала свої знання лицарської етики і поведінки, які згодом керуватимуть їхнім життям. Перебуваючи при дворах іменитих феодалів, лицарські сини нерідко виконували обов'язки пажа (слуги), а після досягнення віку чотирнадцяти років — і зброєносця. Вони супроводжували свого сеньйора на лицарські турніри, де подавали йому зброю.
Після того, як сини лицарів («дамуазо») у званні зброєносця завершували навчання при дворах своїх майбутніх сеньйорів, вони одержували можливість посвячення в лицарі, що символізувало прийняття до привілейованого соціального стану. Спочатку лицарство надавалося, за германською традицією, у віці дванадцяти, чотирнадцяти, дев'ятнадцяти, двадцяти років, але у XIII ст. посилилася тенденція відсувати цей термін до досягнення юнаком повноліття, тобто до двадцяти одного року.
Ритуал посвячення часто відбувався під час провідних християнських свят: Різдва, Пасхи, Вознесіння, П'ятидесятниці. Вочевидь, звідси і веде початок звичай «нічної варти» перед посвяченням у лицарі, який був дуже відповідальним обрядом. Майбутній лицар у довгому білому вбранні всю ніч проводив у церкві, розмірковуючи про свій майбутній життєвий шлях, про лицарський кодекс. Він молився перед зображенням святого Юрія — покровителя лицарства, — а поряд із ним лежала його майбутня зброя як німий і почесний свідок юнацьких клятв та переживань.
Посвячувати в лицарі міг будь-який лицар за формулою: «будь-кого, будь-де, будь-коли». Але здебільшого ритуал здійснювали родичі посвячуваного. Сеньйори, королі, імператори прагнули затвердити це право виключно за собою.
У ХІ-ХІІ ст. посвячення в лицарі було простим. До германського звичаю вручення зброї чи оперізування мечем додався спочатку лише обряд підв'язування золотих острогів, одягання кольчуги і шолома, омовіння перед одяганням. Соїее ж, тобто лицарський удар по шиї долонею чи плоскою стороною меча, увійшов в ужиток пізніше. У німців він звався «Ritterschlag». Можливо, упродовж деякого часу вручення зброї і лицарський удар існували паралельно. Але згодом перший елемент втратив своє значення, а другий виріс у дуже важливу церемонію.
Іноді лицарі самі зверталися до церкви з проханням освятити зброю. Проте поступово, із зростанням впливу церкви, германський військовий обряд стає спочатку релігійним, коли священик тільки благословляє меч, а надалі — й літургійним, коли клірик ще й оперізує молодого лицаря мечем зі словами: «В ім'я Бога, в ім'я святого Михаїла і святого Георгія (Юрія), я роблю тебе лицарем, будь же хоробрим і чесним».
У часи Київської Русі військовій підготовці молодих воїнів, бойовому вишколу юнаків також приділялася велика увага. На ранньому етапі свого розвитку, в ІХ-ХІ ст., княжа дружина — це типовий комітат стародавніх германців Тацита. Тому, вірогідно, військовий вишкіл молоді в ній у багатьох нюансах нагадував описаний Тацитом у германців І ст. н. е.
До тяжкого військового життя готували ще замолоду, почасти зовсім малими хлопчиками. Так, Святослав Ігоревич, у майбутньому неперевершений войовник, славетний і мужній лицар, почав воювати ще малою дитиною. Він, будучи підлітком, за давньою військовою традицією, перший кидав у бою списа: «Кинув списом Святослав на древлян, і спис полетів поміж вуха коневі й ударив коня в ноги, бо був він ще малий», — зображає літописець перші військові кроки майбутнього князя-лицаря, князя-завойовника.
Одним з важливих етапів підготовки майбутніх воїнів вважалося полювання. Володимир Мономах уже тринадцятирічним ходив на лови звіра. На звіра, особливо на ведмедя і кабана, часто вирушали пішки з рогатиною. За тарпанами (дикими кіньми), які в той час водилися в Дикому Полі, гналися верхи, ловлячи їх руками. Саме такі лови й описував Володимир Мономах.
Данило Галицький малим хлопчиком уже добре володів мечем (дитячим). Коли якось бояри захотіли розлучити його з матір'ю, і один із них, боярин Олександр, узяв його коня за поводи, — «Данилко вийняв меч, і рубанув його, і коня порубав під ним». Аналогічно і Данилів син Лев малим хлопцем ходив у бій під опікою довірених бояр.
Відомий давній звичай, коли юнака уперше саджали на коня після здійснення «постригу» — першого остриження волосся. Саме цей цікавий ранньофеодальний обряд зафіксовано на малюнках Никонівського літопису. Зокрема, збереглося зображення «постригу» маленького княжича Дмитра Михайловича, сина князя Михайла Ярославовича Тверського.
У XII–XIII ст. княжа дружина вже поділялася на старшу і молодшу. Старша дружина — знатні бояри, великі землевласники. Молодша — отроки, «дітські», «боярські діти» або просто молодь, що походила з боярських родів та готувалася у княжій дружині до військової служби.
Лицарська молодь зазвичай відбувала службу при княжому дворі і при боярах. Літописи часто згадують, що князі утримували довірених отроків або «дітських», котрі найчастіше виконували роль розсильних, перевозили накази, листи і всілякі доручення. Інколи такого отрока звали просто слугою. Під час бою вони здебільшого наглядали за запасними кіньми дружинників, проте згодом члени молодшої дружини могли входити до складу старшої, ставати великими боярами, одержуючи вищі посади і значиміші доручення.
Українське козацтво не лише успадкувало кращі традиції вишколу лицарсько-дружинної молоді Київської Русі, але і розвинуло їх, створивши свою цілісну систему вишколу молодих козаків. Ось як про це розповідав 89-літній запорожець: «Мій батько Сидір Пересунько виховував мене вдома до 9 літ, тобто вчив працювати і Богу молитися. Потім взяли мене в Січ, де я при панові кошовому був молодиком, а в вірний слуга (паж), зброєносець, молода людина, що опановує військову професію на прикладі свого пана — учителя-козака, аналог зброєносця при європейському лицарі. Молоді джури (цюри) часто фігурують в українському героїчному епосі:
Маю ж я цюру, вірного слугу. Кличу-покличу на того цюру: Цюро ж мій, цюро, вірний мій, слуго! Сідлай мені коня, того моцаря….
В історичній пісні про Байду (Дмитра Вишневецького) є рядки:
В українських історичних піснях про Перебийноса (Максима Кривоноса) показано роль джури під час військових сутичок з ворогом: