Ой оглянеться та козак Перебийніс та на джуру малого Аж кладе джуро, кладе малий ще лучче за нього. «Ой поїдьмо, малий джуро, та на Сорочу Могилу, Одвідаєм, джуро малий, вражу лядську силу». Не встиг козак Перебийніс та до могили доїхати, Як узяв джура та узяв малий пістолі заряжати. Ой не вспів козак Перебийніс на могилу з'їздити, Як узяв джуро та узяв малий з пістолів палити.
Інститут джурів виправдав себе як справжня військова школа, де розгортався процес становлення, навчання, змужніння, бойового вишколу козацької молоді, де її представники поступово ставали фаховими воїнами.
Посол німецького цісаря Рудольфа II до козаків, Еріх Лясота, який перебував на Запорожжі упродовж цілого місяця, влітку 1594 р. констатував, що запорожці — хоробрі і підприємливі люди, «котрі з ранніх років вправляються у військовому ділі і прекрасно вивчили ворога — турків і татар…». А поляк Папроцький у своїй книзі, виданій у 1599 р., описуючи механізм військової науки на Запорожжі, серед іншого зазначав: «Багато бездоганних, але небагатих молодиків з панят на Руси, Поділлі й Польщі, їздять туди, щоби привчитися до лицарського діла, бо між ними можна добре вишколитися в лицарському порядку й чуйности». Про серйозність підготовки молоді свідчить і той факт, що козаки, вирушаючи в небезпечні морські походи, неодмінно брали з собою молодиків, щоб вони «понюхали пороху» і стали справжніми воїнами.
А.Скальковський вважав, що саме молодики (джури) й були спільною рисою запорозької громади і європейських лицарських чернечих орденів (XII–XVIII ст.). Він писав: «Із багатьох прикладів ми бачимо, що при кошовому, при головних старшинах на Січі і в походах перебували завжди від 30 до 50 молодиків, тобто досить молодих, у курені записаних козаків, які сповняли при них роль хлопців (пажів) і готувалися таким чином до козачого звання. Здебільшого обиралися вони з того куреня, з якого походили кошовий або старшини (такі молодики при панові кошовому з Кущівського куреня показані у стройових реєстрах під час війни 1769). Опріч того, не тільки при старшині, а й при всякому старшому козакові був молодик (часто їхні діти і племінники або ті, хто прийшов з ними в Запорожжя), який вислужував свої роки, а потім вступав у курінь, тобто справжнє товариство. Для порівняння всіх молодих наймитів (слуг) по паланках звали молодиками, на відміну від просто робітників поденників, котрих кликали аргатами. Чи не є це явним наслідуванням чернецького іспиту (noviciam, tirocinium від tiro хлопчик, учень)?»
В останні часи існування запорозького козацтва, а саме в Коші на річці Підпільній, була створена Січова школа при церкві св. Покрови. У цьому своєрідному козацькому училищі охочих, а надто ж дітей і молодиків, навчали грамоті. У 1760 р. в школі нараховувалося понад 100 учнів. Ймовірно, що в школу вступали діти козаків, котрі призначалися до війська, і ті нещасні малюки, яких гайдамаки, за давнім звичаєм, викрадали у католиків та євреїв, аби з єретиків навернути їх у православ'я. З-поміж інших переваг, учні користувалися винятковим правом колядувати, співаючи священних гімнів під вікнами січового товариства, віншувати хлібом (посівати) на Новий рік і яйцем на Великдень, бити у дзвони й читати Псалтир над померлим чи загиблим у бою, продавати ладан тощо. За це вони отримували значну кількість харчових припасів та грошову платню, що складала спільну шкільну суму у віданні отамана. Але водночас учні виховувалися на військовий кшталт (що видно із щорічного розподілу царської платні, під час якого вони отримували казенний свинець та порох для військової підготовки), тож могли ставати й справжнім товариством, надто писарями. Січова школа славилася не лише вивченням грамоти і церковного співу, але була також своєрідним іспитом (noviciatus) перед майбутнім лицарським життям. Відомо чимало листів, у котрих мешканці України дякують кошовому за милостиве поводження із довіреним йому сином чи небожем. Хрещеники старшини з усіх кінців України стікалися до Запорожжя, аби набути уміння у військовому ремеслі. Молодиків у школі і за її межами навчали молитися Богу, на коні «реп'яхом сидіти», шаблею рубати і відбиватися, із рушниці прицільно стріляти і списом вправно колоти. А практики у запорожців було достатньо, як сказано в пісні:
Про матеріальне становище Січової школи запорожці дбайливо піклувалися. Окрім пожертвувань, при розподілі царської платні і провіанту, прибутків від громадського господарства, навіть з військової здобичі військо одну частину, узаконену звичаєм, віддавало на церкву, а другу — на школу. А коли для учнів виникла загроза епідемії чуми, запорожці завчасно вивезли їх на один з островів Великого Лугу.
Як зазначав у своїх записках посол Венеціанської республіки Альберт Віміна, що перебував в Україні у 1650 р., однією з головних рис козацького вишколу молодиків-джур була суворість їхнього виховання, її навіть можна порівнювати зі спартанською. Саме ця суворість та дотримання усіх традицій вишколу молодих джур робили з них фахових воїнів. Без цього їх очікувала сумна доля Івана Удовиченка Коновченка, який не пройшов козацької військової школи і трагічно загинув.
Таким чином, козацька традиція військової підготовки молодих воїнів своїм глибоким корінням сягає тих прадавніх індоєвропейських часів, коли юнаки готували себе до обряду посвячення у воїни. Західноєвропейському лицарству була властивою комплексна підготовка молоді, тривале муштрування майбутніх воїнів (з 7 до 19–21 року), що увінчувалося урочистим обрядом посвячення у лицарі. Лицарство
Київської Русі подібним чином концентрувало зусилля на військовій підготовці дружинної молоді. Традиції стародавнього українського лицарства з часом були успадковані новою військовою верствою — козацтвом. Українські козаки створили свою систему військової підготовки молоді — інститут джурів-молодиків, функціональними засадами котрого були копітке, суворе, комплексне, важке навчання військовій справі (яке тривало з 7–9 до 20–21 року, що відповідало європейській лицарській традиції), безперервне вдосконалення козацько-лицарської військової майстерності і, передовсім, повне проходження юнаком тернистого і нелегкого шляху — від джури до фахового козака-воїна.
Традиції воїнів-звірів в українській військовій культурі
Значну частину корпусу українського фольклору становлять численні казки, легенди, перекази про песиголовців, вовкулаків, перевертнів, козаків-характерників тощо. Усі вони є нічим іншим, як рештками виразного індоєвропейського культу воїна-звіра й пов'язаних з ним уявлень та міфів. Воїни-звірі, власне кажучи, стали помітним явищем у формуванні мілітарно-сакрального індоєвропейського культурного комплексу. З них у прадавні часи складалися таємні військові чоловічі об'єднання первісних племен, що сформували власний ритуальний комплекс та вірування, в котрих чільне місце відводилося саме звіру-хижаку. Ці вірування простежуються у багатьох індоєвропейських народів, у тому числі індоіранців, греків, латинян, кельтів, германців, балтів, слов'ян, а витоки їх, ймовірно, сягають ще епохи тотемізму. Тотемом нерідко виступав могутній звір (ведмідь, вовк тощо), і загалом тотем не тільки сприяв полюванню, піклувався про добробут племені, але й захищав його від дій ворожих племен, допомагаючи перемогти ворогів під час збройних сутичок. Тому важливу роль у релігійному світогляді чоловічих таємних військових громад відігравав образ-тотем воїна-хижака, часто воїна-ведмедя або воїна-вовка. Тотем воїна-вовка виявився провідним, очевидно, не лише завдяки поширеності цього хижака, а й тому, що вовк відповідав ідеалові первісного індоєвропейського воїна. Саме в його образі найрельєфніше відтворювались такі типові риси справжнього воїна, як хоробрість, мужність, стійкість, уміння боротися до останнього подиху.
Відповідно до етимологічної реконструкції Т.Гамкрелідзе та В.Іванова, первісне індоєвропейське значення слова «вовк» — це розшматовуюча здобич тварина, «звір-убивця». Так, головна індоєвропейська лексема слова «вовк» — мала корінь uel з первинним значенням «роздирати», «поранити», «вбивати» і цілком відповідала завданням індоєвропейського воїна — знищити свого ворога. На базі цього кореня в індоєвропейських мовах виникли такі слова: у латинській — «роздираю», «шматую», грецькій — «рана», давньоірландській — «кров», середньоірландській — «криваві рани», готській — «грабувати», «розбій», давньоісландській — «трупи на полі битви», тохарській — «вмирати», лувійській — «мертвий».