133. Проте до Афін і до Спарти Ксеркс не послав вісників зажадати землі і це з такої причини. Коли перед тим із цією метою він послав до них вісників, афіняни кинули їх у прірву, а спартанці кинули їх у колодязь, сказавши їм, щоб звідти вони взяли землю та воду і віднесли їх до Царя. Ось із цієї причини Ксеркс не послав туди людей. Що саме мало статися з афінянами за те, що вони це зробили з вісниками, я не можу сказати, але згодом їхня країна та місто були розграбовані, але, я гадаю, це не сталося з такого приводу(1).
134. Хоч як там було, на лакедемонців обрушився гнів Тальтібія, вісника Агамемнона. Справді, в Спарті є святилище Тальтібія, існують ще й нащадки Тальтібія, що їх називають Тальтібіадами, і їм було дано привілей бути спартанськими вісниками. Проте після цієї події жертви, що їх приносили спартанці ніяк не були сприятливими для них. І це так було в них протягом тривалого часу. Це дуже непокоїло лакедемонців і вони тяжко зносили це, часто сходилися на зборах, і наказали вісникові оголошувати, чи не погодиться хтось із громадян померти заради Спарти. Спертій, син Анеріста, і Булій, син Ніколая, спартанці з шляхетських родин і найбільш заможних, зголосилися задовольнити Ксеркса з приводу Дарієвих вісників, убитих у Спарті. Отже, спартанці послали їх до мідійців, уважаючи, що вони посилають їх на смерть.
135. Дивовижною здається відвага цих людей, як і їхні слова. Отже, подорожуючи до Сусів, вони прибули до Гідарна. Цей Гідарн був стратегом війська прибережного краю Азії. Він запросив їх на обід, почастував їх і під час обіду запитав їх: «Шановні лакедемонці! Я дивуюся, чому ви не хочете стати друзями Царя. Я хочу сказати, хіби ви не бачите, як шанує Цар хоробрих людей? Чи ви не бачите мене на моїй посаді? Так само і ви, коли підкоритесь Цареві (адже він вважає вас за хоробрих людей), кожен стане правителем у якомусь краї Еллади, що його дасть вам в правління Цар». На це вони дали таку відповідь: «Гідарне! Ця порада, що нас обходить, іде від людини, яка добре не розуміє, як стоять справи. Даючи нам таку пораду, ти судиш на підставі свого досвіду, ти не маєш іншого досвіду, бо що означає бути рабом, ти це добре знаєш, але що таке свобода, ти ще не спробував, чи вона солодка, чи ні, бо якби ти випробував її, ти порадив би нам битися за неї не списами, а сокирами». Отаку відповідь дали вони Гідарнові.
136. Коли вони дійшли до Сусів, спершу списоносці наказали їм, і для цього застосували силу, поклонитися, впавши долілиць перед Царем, вони відмовилися, сказавши, що не зроблять цього в ніякому разі, хоч списоносці намагалися нахилити їхні голови до землі, бо вони не звикли шанувати людей у такий спосіб і не прибули для цього. Коли вони якось визволилися від списоносців, то звернулися до Царя з такими словами: «Царю мідійців! Нас послали лакедемонці, щоб відпокутувати за смерть убитих у Спарті вісників». На ці слова Ксеркс із своєю великодушністю відповів, що він не уподібниться лакедемонцям, які порушили закони, що їх визнає ввесь світ, убивши вісників. Проте він ніколи не зробить того, в чому він обвинувачує спартанців, і також не вб'є їх, щоб помститися, і не загладить провини лакедемонців.
137. Так гнів Тальтібія за те, що зробили спартанці, одразу вщух, щойно Спертій і Булій повернулися в Спарту. Проте через багато років, як кажуть лакедемонці, коли сталася війна пелопоннесців із афінянами, його гнів знову спалахнув. Мені здається, що це може бути лише від божества. Отже, гнів Тальтібія обрушився на вісників і не вщухав, поки не був заспокоєний, і це було згідно законам справедливості. А те, що він уразив саме дітей цих людей, які з'явилися до Царя з причини гніву, сина Булія Ніколая та сина Спертія Анеріста, який, пливучи на торговельному судні з багатьма воїнами, захопив Галіеї(1), де знайшли притулок утікаючі з Тірінта, це, звичайно, мені було цілком ясно, що воно було наслідком божої волі (через той гнів). їх було послано лакедемон-цями як вісників до Азії, але їх зрадив цар фракійців Сіталк, син Тера, та один абдерит, Німфодор, син Піфея, і їх було взято в полон там біля Бісанта на Геллепонті і перевезено до Аттіки, де їх убили афіняни, а разом із ними і одного корінфянина, Арістея, сина Адейманта. Але це сталося через багато років після походу Царя (2). А тепер я повертаюся до мого попереднього оповідання.
138. Поширювалися чутки, ніби похід Царя скерований лише гроти Афін, але Ксеркс виступив проти всієї Еллади. Хоча елліни вже давно були повідомлені про цей похід, але ця відомість не мала для всіх однакового значення. Ті з них, що дали Персові землю та воду, були певні того, що не зазнають нічого прикрого від варварів, але тими, які не дали, опанував великий страх, бо в Елладі не було достатньо кораблів, щоб учинити опір ворогам, і в більшості не було бажання взяти участь у війні, і вони навіть схилялися до того, щоб піддатися мідійцям.
139. Тут я мушу висловити одну думку(1), яка може викликати в більшості незадоволення, проте я її висловлю, бо вона відповідає істині і я не вагаюся сказати про це. Отже, якби афіняни, перелякані небезпекою, що на них насувалася, покинули свою країну, або не покинувши її залишилися б і піддалися Ксерксові, ніхто б з еллінів не наважився б виступити проти Царя. Отже, якби ніхто не вчинив опору Ксерксові на морі, ось що відбулося б на суші. І хоча пелопоннесці спорудили багато укріплень на Істмі, союзники лакедемонців покинули б їх не тому, що вони зробили б це навмисне, але тому, що потреба змусила б їх так зробити, бо морське військо варварів заволодівало б їх містами один за одним і вони залишалися б зовсім самотніми, і хоча б відокремлені одні від одних, вони здійснювали б великі подвиги, а після були вславлені, все одно загинули б. Така була б їхня доля, або бачачи як інші елліни піддаються персам, вони почали б якісь переговори з Ксерксом. І так в обох випадках Еллада була б поневолена персами, бо я не можу зрозуміти, навіщо потрібні укріплення, що були побудовані на Істмі, якщо Цар панує на морі. Проте тепер якщо хтось скаже, що рятівниками Еллади були афіняни, він не буде далеким від істини, бо завдяки тому, що вони зробили, так чи інакше, було здобуто перемогу. Вони воліли, щоб Еллада була вільною і так вони перетягли на свій бік всіх еллінів, які не підкорилися персам, і, звичайно, з допомогою богів, відбили напад Царя. Навіть і оракули, що було одержано з Дельфів, страшні оракули, які посіяли паніку, не змусили їх залишити напризволяще Елладу, але вони виявилися стійкими і наважилися вчинити опір ворогові, що виступив проти їхньої вітчизни.
140. Отже, афіняни відрядили посланців до Дельфів, які бажали одержати оракули(1), коли вони в священній окрузі зробили все, що годилося (2), ледве вони зайшли в храм і сіли там, Піфія, ім'я якої було Арістоніка, дала їм такий оракул: