9. Після нього слово взяв Мардоній: «Великий владарю! Ти найкращий із персів і не лише з тих, що жили до цих пір, а й із тих, що мають народитися, бо все сказане тобою в промові, найпрекрасніше і найправ-дивіше і більш за все те, що ти не дозволиш іонійцям(1), які живуть у Європі, знущатися з нас, бо вони просто негідники. Було б ганебне, справді, якби ми поневолили, лише через наше бажання збільшити нашу державу, саків та індійців(2), і ефіопів, і ассірійців(3) та інші народи, численні та великі, які ніколи не ображали нас, персів, і тримали б їх під нашою владою як рабів і не помстилися б на еллінах, які перші на нас напали. Чого нам боятися: якого численного війська (4)? Якої господарської могутності? Ми знаємо, як вони воюють, знаємо і наскільки обмежені їхні прибутки. Ми поневолили і тримаємо як наших підданців їхніх дітей, що мешкають на нашій землі і називаються іонійцями, еолійцями та дорійцями. Я сам уже випробував їх, чого вони варті, коли виступив проти них за наказом твого батька, і коли я дійшов до Македонії і вже недалеко було до Афін, проте ніхто не виступив проти мене, щоб дати бій. Отже, як мені кажуть, елліни звичайно починають війни без найменшого приводу, зовсім не обміркувавши, просто через свої легкодумність і глупоту: бо коли вони оголошують один одному війни, вони шукають найпрекрасніше і зовсім рівне місце і йдуть туди і б'ються, а внаслідок цього переможці віддаляються з великими втратами, а щодо переможених, я вже не кажу, бо вони, напевне, зазнають цілковитого розгрому. Коли їм треба буває полагодити свої незгоди, як людям із спільною мовою, то вони роблять це через вісників та посланців іще якось інакше, а не через битви. Проте, якщо їм треба буває за всяку ціну воювати одному з одним, тоді вони знаходять місце, де тяжко буває кожному подолати свого суперника, і там вони випробовують свою долю. Хоч як там було, елліни з таким кепським способом діяти, коли я дійшов аж до Македонії, не додумалися вступити зі мною в бій. А проти тебе, о царю, коли ти поведеш із собою всі війська Азії і всі її кораблі, хто наважиться протистояти і воювати з тобою? Я не уявляю собі, щоб свідомість такої сили не позбавила б еллінів їхнього зухвальства. Але якщо я навіть перебільшую в розрахунках і вони в своєму зухвальстві через незнання справи вступлять із нами в бій, то це для них буде добра наука. Вони побачать, що ми незрівнянні на війні. Проте, хоч як там буде, хай ми не проминемо нічого, не випробувавши його, бо ніщо не відбувається само собою, але на цьому світі все відбувається через прикладені зусилля». Такою промовою (5) він, усіляко прикрасивши, виклав Ксерксову думку і закінчив.
10. Всі інші перси замовкли, не наважуючись висловити думку протилежну до висловленої. Тоді Артабан, дядько з боку батька Ксеркса, і через це, виявивши сміливість, узяв слово і сказав: «О царю! Якщо не буде висловлено протилежних думок, не буде можливим вибрати найліпшу з них і доведеться прийняти одну вже висловлену. Проте, коли їх уже буде висловлено, це буде можливим так, як щире золото лише тоді ми визнаємо таким, коли ми його тремо на пробірному камені об інший золотий зливок і знаходимо, який із обох зливків є найкращим. Адже я і твоєму батькові, моєму братові Дарію, радив не виступати в похід на скіфів, людей, що в їхній країні ніде нема міст. Але він, сподіваючись, що зможе підкорити кочовиків скіфів, не послухався мене, але пішов у похід і повернувся, загубивши велику частину свого війська, найвідважніших людей. Проте, ти, царю, збираєшся виступити проти людей, які значно перевищують скіфів, і як кажуть, вони видатні войовники і на суші і на морі. І чого ти мусиш побоюватися від них, це мій обов'язок попередити тебе. Ти кажеш, що маєш намір перекинути міст через Геллеспонт і потім провести по ньому твоє військо через Європу до Еллади. Ну, уяви собі, що станеться, якщо ти зазнаєш поразки чи на суходолі, чи на морі, або і там і там, бо ці люди славляться своєю хоробрістю і про це можна судити навіть із того, що самі афіняни розбили таке велике військо, яке пішло в Аттіку, очолюване Датієм і Артафреном. Скажімо, їм не пощастило у битвах на суходолі й на морі, але нарешті вони нападуть із своїм флотом і переможуть, а потім попливуть до Геллеспонту і розламають мости: цього слід побоюватися, царю мій. Це не просто припущення, які я роблю на підставі свого розуму, але я маю на увазі можливе нещастя, що його колись ми ледве уникли, коли твій батько з'єднав береги Фракійського Боспору, а потім перекинув міст через ріку Істр і прийшов, щоб завдати поразки скіфам. Чого тільки не робили скіфи, щоб умовити іонійців, яким твій батько доручив охороняти мости на Істрі, поламати переправу! І коли б було прийнято думку інших тиранів і не став би проти Гістіай, мілетський тиран, Персія загинула б. Проте навіть страшно згадати про це, коли доля царя могла залежати від однієї людини. Отже, ти, принаймні, не наражайся на таку небезпеку, без кончої потреби, але послухай мене. Тепер розпусти ці збори, а пізніше, коли тобі забагнеться, після належних роздумів, накажи зробити, що ти вважатимеш за краще. Бо я гадаю, що дуже вигідно приймати добре обмірковані рішення, оскільки навіть тоді, коли і не поведеться, рішення від цього не буде менш правильним, лише доля призвела до того, що воно провалилося. Навпаки, в того, хто нерозважливо прийняв рішення, навіть і тоді, коли воно несподівано принесе успіх, незважаючи на це, воно все ж таки буде нерозважливим рішенням. Бачиш, бог уражає блискавкою великих тварин і не дозволяє, щоб вони розбундючувалися, тоді як малі тварини зовсім його не бентежать. І ще ти бачиш, як він жбурляє стріли завжди в найвищі будови і дерева. Це тому, що богові подобається вражати все, Що надто підноситься. Так буває, що численне військо знищується іншим нечисленним. Коли, наприклад, бог через заздрість наганяє паніку або лякає їх громом так, що вони ганебно гинуть. Адже бог не дозволяє нікому бути надто високої думки про себе, крім його самого.
В усіх справах сквапність призводить до невдачі, з якої виникає для нас велика шкода. Навпаки, якщо хтось стримується, через це йому буває талан, навіть і тоді, коли він цього одразу не бачить, але нарешті він це розуміє.
Отже, царю мій, такі я даю тобі поради. Ну, а ти сине Гобрія, Мар-донію, не кидай порожні слова в повітря щодо еллінів, які недостойні того, щоб про них казати із зневагою. Бо зводячи наклеп на еллінів, ти підбурюєш Царя, щоб він вирушив у похід, і саме для цього, мені здається, ти прикладаєш стільки старанності. Не дай боже, щоб це сталося. Справді, нічого нема гіршого за обмову, бо в ній є двоє: один, що скривджує, а інший, якого скривджують. Отже, той, хто зводить наклеп, скривджує, бо обвинувачує когось відсутнього, а інший учиняє несправедливість тим, що вірить, не одержавши точних відомостей. А ще інший, який не буває присутнім при розмові, скривджується через те обома, бо один із них звів на нього наклеп, а другий через те, що прийняв його за погану людину. Але, якщо справді існує потреба в поході проти цих людей, то нехай сам цар залишається тут у Персії, а ми обидва дамо наших дітей як заручників і ти очолюй похід, вибравши собі бажаних для тебе людей, і якщо справа царя матиме успіх, як ти це кажеш, тоді нехай будуть убитими мої діти, а разом із ними і я сам. Але якщо події відбудуться так, як я кажу, тоді нехай так станеться з твоїми дітьми, а разом із ними і з тобою, якщо ти повернешся з походу. Проте, якщо ти не схочеш прийняти ці умови і наполягатимеш на тому, щоб іти в похід на Елладу, тоді я тобі заявляю, що хтось із тих, хто тут залишаться, почує, як скажуть, що Мар-доній, принісши велике лихо персам, шматується собаками та хижими птахами(1) десь там у країні афінян або в країні лакедемонців, якщо, мабуть, не перед тим, як прийти туди, і тоді ти зрозумієш, проти яких людей ти намагаєшся вмовити царя піти в похід».