— Чудова колекція. Скарбниця! — відповів я.
Щось схоже на задоволення відбилося на його страшному обличчі.
— Ви маєте рацію, — тихо сказав він. — Це найкраща бібліотека у світі. Це результат ретельного вікового відбору. Але у вас буде багато часу, щоб вивчити диковини, які я зібрав тут. А тепер дозвольте показати вам інше.
Він повів мене у бік стіни, до якої ми ще не підходили, і я побачив дуже старий друкарський прес, який зображують на середньовічних ілюстраціях: важкий пристрій із чорного металу й темного дерева з великою гвинтовою ручкою вгорі. Кругла пластина була з обсидіану, і в ній, як у демонічному дзеркалі, відбивалися вогники наших свічок. Аркуш цупкого паперу лежав на площині преса. Нахилившись, я побачив, що на ньому недбало випробували друк. Літери були англійськими. «Примара в амфорі, — говорила назва. — Вампіри від грецької до сучасної трагедії». І дрібнішим шрифтом: «Бартоломео Россі».
Дракула, напевно, очікував від мене здивування, і я не розчарував його.
— Бачите, я стежу за сучасними науковими дослідженнями, аж до найсвіжіших. Коли я не можу одержати видану роботу або не хочу її чекати, я іноді починаю друкувати її сам. Але тут є дещо, що зацікавить вас не менше.
Він показав на стіл за друкованим верстатом. Там лежали дерев’яні кліше. Найбільше з них було гарно видно — це був дракон із наших книг, моєї й Пола, тільки, звичайно ж, дзеркальне зображення. Я ледве втримався, щоб не скрикнути.
— Ви здивовані, — сказав Дракула, підносячи свічку до дракона. Лінії його були такі знайомі мені, наче я сам зробив їх власними руками. — Гадаю, ви дуже добре знаєте цей малюнок.
— Так… — я міцно тримав свічку. — То ви самі друкуєте ці книги? І скільки їх тут?
— Частину з них надрукували мої ченці, а я продовжив їхню роботу, — сказав він тихо, дивлячись на гравюру. — Я практично задовольнив свою амбіцію надрукувати тисячу чотириста п’ятдесят три примірники, але я роблю це повільно, так, щоб у мене залишався час розповсюдити їх. Це число вам про щось говорить?
— Так, — відповів я за хвилину. — Це рік падіння Константинополя.
— Я знав, що ви зрозумієте, — сказав він із гіркою посмішкою. — Це найжахливіша дата в історії.
— Мені здається, що багато хто претендує на цю честь, — зауважив я, але він похитав своєю великою головою на міцних плечах.
— Ні, — мовив він.
Він високо підніс свічку, і при її світлі я побачив, як почервоніли його очі, мов очі вовка, — у них було повно ненависті. Це було все одно, що побачити, як мертві очі раптом наповнюються життям. Раніше я думав, що його очі були яскраві, але зараз вони були дикі від світла. Я не міг нічого сказати. Я не міг відвести погляду. Потім він відвернувся й знову подивився на дракона.
— Гарний посланець, — сказав він.
— Це ви залишили для мене книгу? Мою книгу?
— Скажімо, так, я організував це. — Він доторкнувся своїми покаліченими в битвах пальцями до дерев’яної дошки. — Я дуже уважно стежу за тим, як вони поширюються. Їх передають тільки багатообіцяючим ученим і тим, хто, на мою думку, буде досить упертий, щоб іти за драконом до його лігвища. І ви перший, кому в цьому пощастило. Вітаю! Своїх інших помічників я залишаю у світі, щоб вони працювали на мене.
— Але я не стежив за вами, — ледве вимовив я. — Це ви перенесли мене сюди.
— Ах… — Його червоні губи знову скривилися, а довгі вуса сіпнулися. — Вас би не було тут, якби ви не прагнули цього. Ще ніхто й ніколи не знехтував моїм попередженням двічі за своє, життя. Ви самі визначили свою долю.
Я подивився на старий прес, а потім на гравюру дракона.
— Навіщо я вам тут?
Я не хотів гнівати його своїм питанням: завтра вночі він може вбити мене, якщо вдень я не знайду способу втекти. Але втриматися від питання я не міг.
— Я довго чекав, поки знайдеться той, хто складе каталог моєї бібліотеки, — просто сказав він. — Завтра ви переглянете все це, а сьогодні ми поговоримо.
Важко й повільно крокуючи, він повернувся до каміна. Його слова трохи втішили мене: схоже, він не збирався вбивати мене сьогодні. До того ж у мені зростала цікавість. Я не спав, я розмовляв із тим, хто прожив велику частину історії, яку жоден історик не зміг би дослідити навіть в узагальненому вигляді. Я пішов за ним обережно, зберігаючи відстань, і ми знову сіли біля вогню. Коли я сів, то помітив, що стіл із порожніми тарілками зник, на його місці стояла зручна отоманка, на яку я обережно закинув ноги.
Дракула велично сидів у великому кріслі. Його крісло було середньовічним — високе дерев’яне крісло, а моє, як отоманка, — з м’якою оббивкою, наче Дракула хотів влаштувати гостя якомога зручніше, за сучасними побутовими вимогами.