— Це теж вам буде дуже цікаво, — зауважив він. — Це праці з історії вашого століття — двадцятого. Дуже гарне століття, я з нетерпінням чекаю продовження. У мій час князь за один раз міг знищити лише одного докучливого ворога. А ви робите це з неймовірним розмахом. Подумайте, наприклад, про таке вдосконалення — від проклятої гармати, що знищила стіни Константинополя, до божественного вогню, який ваша винахідлива країна скинула на японські міста кілька років тому. — Він величаво уклонився, ніби вітаючи мене. — Ви вже читали ці праці, професоре, але, можливо, тепер подивитесь на них під іншим кутом.
Нарешті він запросив мене сісти до вогню, і я знайшов поруч зі своїм ліктем гарячий чай. Коли ми обидва сиділи в наших кріслах, він звернувся до мене:
— Незабаром мені треба буде освіжитися, — тихо сказав він. — Але спочатку я хочу запитати вас.
Мої руки почали тремтіти, і я нічого не міг вдіяти. До цього часу я намагався говорити з ним якнайменше, щоб не викликати його гніву.
— Ви насолоджувалися моєю гостинністю, такою, яку я можу надати тут, і моєю вірою в вас. Ви будете насолоджуватися вічним життям, яким може мало хто похвалитися. Ви можете вільно користуватися найкращим на землі архівом. Вам відкрито такі рідкісні праці, які більше не можна побачити ніде. Усе це — ваше.
Він ворухнувся у кріслі, наче йому було важко довго тримати прямо своє мертве тіло.
— Більше того, ви людина з оригінальною уявою, винятковою акуратністю і тверезим мисленням. Я багато чого навчився із ваших методів дослідження, ваших неабияких знань й уяви вченого. За всі ці якості, а також за колосальний розум я й переніс вас сюди, у свою скарбницю.
І знову він замовк. Я втупився в нього, не в змозі відвести погляд. А він дивився на вогонь.
— Із вашою незаперечною чесністю ви не можете не визнавати уроків історії, — сказав він. — Історія вчить нас, що природа людини — це зло. Досконалість у добрі недосяжна, але досконалість у злі реальна. Чому б вам не використати ваш чудовий розум для того, щоб служити досконалості? Я прошу, друже мій, з власної волі приєднатися до моїх досліджень. Якщо ви зробите так, то позбавите себе від великих страждань, а мене — від великих проблем. Разом ми приведемо історичну науку до таких вершин, яких ще не бачив світ. Що можна порівняти з яскравістю живої історії? Для вас здійсниться мрія будь-якого історика — історія стане для вас реальністю. Ми обмиємо наші розуми найчистішою кров’ю.
І тоді він спрямував на мене всю могутність свого погляду, і очі його палали мудрістю, а червоні губи розсунулися. Це обличчя могло вразити найвитонченішим інтелектом, якби його не спотворювала така ненависть. Я стримував себе, щоб не зомліти, щоб не кинутися до нього й не впасти перед ним навколішки, не під датися йому. Він був лідером, вождем. Він не терпів заперечень.
Я зібрав усю свою любов, яку відчував до всіх у своєму житті, і вимовив чітко, наскільки міг, лише одне слово:
— Ніколи.
Його обличчя спалахнуло від гніву, сполотніло, ніздрі й губи затремтіли.
— Ви, без сумніву, помрете тут, професоре Россі, — сказав він, насилу стримуючи лють. — Ви ніколи не вийдете із цієї кімнати живим, хоча в новому житті зможете виходити з неї. Чому б не залишити собі певний вибір?
— Ні, — тихо відповів я.
Він підвівся, і в його посмішці була погроза.
— Тоді ви будете працювати на мене всупереч своєму бажанню, — сказав він.
Темрява стала насуватися на очі, але внутрішньо я тримався — за що? Шкіра в мене почала тремтіти, зірки спалахнули на тлі темних стін кімнати. Коли він підступив ближче, я побачив його обличчя без маски: видовище таке жахливе, що я не можу згадати його зараз, хоч і намагаюсь. А потім я нічого не пам’ятав тривалий час.
Я прийшов до пам’яті в саркофазі, у темряві, і подумав, що це знову перший день і я вперше прокинувся тут, — але потім згадав, що точно знаю, де знаходжусь. Я був дуже слабкий, значно слабший цього разу, бо рана на моїй шиї кровоточила й пульсувала. Я втратив кров, але не так багато, щоб позбутися сил. За якийсь час мені вдалося посунутись, а потім і вибратися зі свого ув’язнення. Я згадав ту мить, коли знепритомнів. У тьмяному сяйві свічок я бачив, що Дракула знову спить у своїй величезній труні. Його розплющені очі блищать, як скло, губи червоні, рука міцно тримає кинджал. Я відвернувся, жахаючись тілом і душею, сів біля вогню й спробував поїсти — страви на столі чекали на мене.