— Як ви гадаєте, куди він вирушив? — запитала Хелен, нахиляючись уперед, і чорні очі її блиснули.
Тургут торкнувся свого великого підборіддя.
— Навіть не маю припущень, моя люба. Він здатен переміщатися на великі відстані й швидко, але я не маю уявлення, куди він піде. В інше давнє затишне місце, яке не тривожили століттями. Для нього було тяжким ударом піти зі Светі Георгі, але він розуміє, що це місце будуть ще довго пильно охороняти. Я б дав відтяти праву руку, щоб довідатися, покинув він Болгарію чи ще десь залишився. Кордон і політика, я певен, не мають для нього великого значення.
Тургут насупився.
— Ви не думаєте, що він переслідуватиме нас? — запитала Хелен, але щось у її плечах змусило мене зрозуміти, що поставити таке просте питання коштувало їй зусиль.
Тургут похитав головою.
— Сподіваюся, ні, мадам професоре. Гадаю, що тепер він боятиметься вас обох, адже ви знайшли його, коли нікому досі це не вдавалося.
Хелен мовчала, і мені не подобався сумнів у її очах. Селім Аксой і місіс Бора з особливою ніжністю подивилися на неї. Мені здалося, що вони думали, як я дозволив їй потрапити в таку небезпечну ситуацію, навіть якщо нам обом пощастило вижити.
Тургут обернувся до мене.
— Мені дуже жаль вашого друга Россі. Я так хотів познайомитися з ним.
— Я певен, ви сподобалися б один одному, — щиро сказав я, беручи Хелен за руку. Її очі завжди наповнювалися слізьми, коли мова заходила про Россі. І зараз вона відвернулася, щоб приховати зрадливий блиск.
— І ще б мені хотілося познайомитися із професором Стойчевим, — Тургут знову зітхнув і поставив чашку з кавою на мідний столик.
— Це було б чудово, — я посміхнувся, уявляючи, як двоє вчених обмінюються думками. — Ви зі Стойчевим могли б чимало повідомити один одному з історії Оттоманської імперії й Балкан. Можливо, колись ви ще зустрінетесь із ним.
Тургут похитав головою.
— Я так не думаю. Між нами високий і колючий бар’єр, як раніше між царем і пашою. Але якщо ви будете якось говорити з ним або писати йому, у будь-якому разі передавайте йому від мене вітання.
Це було легко пообіцяти.
Селім Аксой попросив Тургута щось запитати в нас, і Тургут уважно вислухав його.
— Нам цікаво, — сказав він, — серед усієї тієї небезпеки й хаосу чи не побачили ви книгу, що описав Россі, — здається, «Житіє святого Георгія»? Болгари забрали її в Софійський університет?
Сміх Хелен міг бути дитячим, якщо він ішов від душі, і я ледве стримався, щоб не поцілувати її при всіх. Вона майже не посміхалася з того часу, коли ми пішли від могили Россі.
— Вона в моєму портфелі, — відповів я. — Зараз.
Тургут був настільки вражений, що лише за хвилину згадав про свої обов’язки перекладача.
— І як вона туди потрапила?
Хелен мовчки посміхалася, тому пояснював я:
— Я не думав про неї, поки ми не повернулися в софійський готель.
Ні, я не міг сказати їм всю правду, тому розповів їм пристойну версію.
Уся правда полягала в тому, що коли ми нарешті залишилися наодинці в кімнаті Хелен, я обійняв її, поцілував її хвилясте темне волосся, пригорнув до себе, незважаючи на наш брудний одяг, як свою другу половину (відсутня Платонова половина, подумав я) — і тоді відчув не тільки полегшення, що ми обоє вижили і можемо обійнятися, не тільки красу її форм і ніжний подих на моїй шиї, — крім цього, було щось нез’ясовно неправильне в її тілі, щось недоречно тверде. Я відхилився, пильно подивився на неї й побачив її хитру посмішку. Вона приклала палець до губ. Це було всього лише нагадуванням: адже ми обоє знали, що нашу кімнату прослуховують.
Наступної миті вона поклала мої руки на ґудзики своєї блузки, що була брудною й зім’ятою після наших пригод. Я розстебнув блузку й зняв її, боячись навіть і подумати про те, що там було. Я вже казав, що нижня білизна жінок у ті роки було набагато складніша, із секретними стрічечками й гачечками, дивними відділеннями — така собі внутрішня збруя. Під нею загорнена в хустку й зігріта тілом Хелен лежала книга: не величезний том, як я уявив собі, коли слухав Россі, а досить маленька книга, що могла 6 поміститися в мене на долоні. Це була дерев’яна, у шкірі, прикрашена золотом, смарагдами, рубінами, сапфірами, лазуритом, перлами книжка — наче невеличке небесне склепіння з коштовностей на честь особи святого у центрі. Його тонкі візантійські риси здавалися начебто намальованими кілька днів тому, а великі сумні очі мисливця на дракона ніби стежили за мною. Над ними гарною аркою здіймалися брови, ніс був прямий і довгий, а рот склався у суворій і сумній посмішці. Портрет відзначався повнотою, округлістю, реалізмом, якого я ніколи раніше не бачив у Візантії. Він мав вигляд давнього римлянина. Якби тоді я не був уже закоханий, то міг би сказати, що це було найкрасивіше з облич, які я будь-коли бачив: людське й водночас божественне — або божественне й одночасно людське. Навколо коміра його ряси були написані слова.