— Грецька, — сказала Хелен, майже у саме вухо, — святий Георгій.
Усередині були маленькі пергаментні сторінки в неймовірно гарному стані, вони були рясно всіяні середньовічним шрифтом, і теж грецькою. На деяких сторінках були багаті ілюстрації: святий Георгій встромлює спис у пащу дракона на очах безлічі вельмож; святий Георгій отримує маленьку позолочену корону з рук Христа, який схилився до нього зі свого небесного трону; святий Георгій на смертному ложі, оплакуваний червонокрилими ангелами. Кожна з ілюстрацій була прикрашена якимись неймовірними мініатюрними деталями. Хелен кивнула і, підсунувши губи ще ближче до мого вуха, сказала ледь дихаючи:
— Я не експерт у цьому, але гадаю, що це робили на замовлення імператора Константинополя, а от якого — треба з’ясувати. Це печатка пізніх імператорів.
Так, на звороті обкладинки був намальований двоглавий орел: птах, що дивився назад, у царське минуле Візантії, і вперед — у її нескінченне майбутнє. Але орел був не досить далекозорим, щоб побачити, як зруйнують імперію докучливі безбожники.
— Отже, вона з першої половини п’ятнадцятого сторіччя, — прошепотів я. — Перед завоюванням.
— О, я гадаю, вона значно старіша, — промовила Хелен, ніжно торкаючись печатки. — Мій батько сказав, він сказав… що вона дуже стара. І ти бачиш, що тут емблема Костянтина Порфирорідного. Він був коронований… — вона пошукала усередині, — у першій половині десятого сторіччя. Ще до заснування Бачковського монастиря. Орла, мабуть, додали пізніше.
Я ледве видихнув слова:
— Ти хочеш сказати, що їй понад тисячу років?
Обережно тримаючи книгу в обох руках, я сів поруч із Хелен на ліжко. Жоден із нас не вимовив ані звуку: ми перемовлялися лише очима.
— Стан практично ідеальний. І ти хочеш вивезти такий скарб із Болгарії? Хелен, — поглядом сказав я, подивившись на неї, — ти збожеволіла. А як щодо того, що це належить болгарському народові?
Вона поцілувала мене, забрала в мене книгу з рук і відкрила на першій сторінці.
— Це подарунок мого батька, — прошепотіла вона.
На внутрішньому боці обкладинки була шкіряна кишеня, і Хелен обережно залізла рукою всередину.
— Я хотіла прочитати це, коли ми будемо удвох.
Вона дістала звідти пачку тонкого паперу, густо вкритого рядками машинопису. Потім ми разом мовчки читали болісні записи Россі. Закінчивши, ми не могли вимовити ні слова. Ми плакали. Нарешті Хелен знову загорнула книгу в хустку й сховала на собі.
Коли я закінчив скорочену версію цієї історії, Тургут посміхнувся.
— Але я вам повинен сказати ще щось, дуже важливе, — сказав я і описав жахливе ув’язнення Россі в бібліотеці.
Вони слухали, сидячи нерухомо з серйозними обличчями, а коли я повідомив, що Дракула знав про існування Варти Півмісяця, Тургут зітхнув.
— Мені дуже прикро, — сказав я.
Він швидко перекладав усе це Селіму, який слухав, схиливши голову, і в цьому місці щось тихо сказав. Тургут кивнув:
— Він висловив і мої почуття. Ці жахливі новини лише означають, що нам треба ще наполегливіше переслідувати Проколюючого і ще пильніше охороняти від його впливу наше місто. Великий Спаситель Світу допоможе нам у цьому, якщо ми будемо живі Це правда. А що ви робитимете з цією книгою, коли повернетеся додому?
— У мене є знайомі в будинку аукціону, — сказав я. — Ми, звичайно ж, будемо обережні і чекатимемо, перш ніж щось робити. Гадаю, цю книгу рано чи пізно придбає який-небудь музей.
— А гроші? — Тургут похитав головою. — Що ви будете робити з такою величезною сумою?
— Ми думаємо про це. Витратимо на те, щоб служити добру. Поки ще не знаємо.
Наш літак у Нью-Йорк вилітав о п’ятій, Тургут почав позирати на годинника, щойно ми закінчили обідати. На жаль, йому треба було йти на вечірні лекції, але містер Аксой захотів відвезти нас на таксі в аеропорт. Коли ми підвелися, щоб іти, місіс Бора принесла шаль із чудового кремового шовку, вишиту сріблом, і наділа його на шию Хелен. Вона сховала потертість її чорного жакета й затертий комір, і ми всі захоплено зітхнули, принаймні я, але не я один. Її обличчя над шаллю було схоже на обличчя імператриці.