Выбрать главу

Розділ 78

Ми з Барлі сиділи, дивлячись одне на одного крізь листівки моєї матері. Як і листи батька, вони обривалися й не давали пояснень. Єдине, що лунало в моїй голові, — це дати. Вона писала їх після своєї смерті.

— Він пішов у монастир, — сказала я.

— Так, — озвався Барлі.

Я зібрала листівки й поклала їх на мармуровій поверхні туалетного столика.

— Ходімо, — сказала я.

Зазирнувши в сумку, я витягла звідти срібний кинджал у чохлі й обережно поклала його в кишеню.

Барлі нахилився й поцілував мене в щоку, здивувавши мене цим.

— Ходімо, — погодився він.

Дорога в Сен-Матье була довшою, ніж я пам’ятала, до того ж брудною й спекотною навіть пізно ввечері. У Ле Бен не було машин — принаймні, ми їх не бачили, — тому ми вирушили пішки, швидко пройшли повз зорані селянські городи, поки не дійшли до лісу. Відтіля дорога йшла вгору. Увійшовши в ліс, де росли оливи, сосни, величезні дуби, — ми відчули себе, ніби знаходимося в соборі: тут було темно й прохолодно, і ми стали говорити тихіше, хоча й так говорили мало. Моє збудження посилювалося голодом — ми навіть не дочекалися кави від метрдотеля. Барлі зняв кепку й витер чоло.

— Вона не могла вижити після такого падіння, — крізь клубок у горлі вимовила я.

— Не могла.

— Батько ніколи не думав (принаймні, в листах) про те, що її хтось зіштовхнув.

— Так, — сказав Барлі, знову надягаючи кепку.

Я замовкла. Ми йшли по нерівній бруківці — тут дорога все ще була вимощена, і наші ноги видавали монотонний звук.

— Професор Россі писав, що у разі самогубства виникає ризик стати… перетворитися…

— Я пам’ятаю, — відгукнувся Барлі.

Я пошкодувала, що сказала це. Дорога пішла круто вгору.

— Може, хто-небудь проїде на машині, — додав він.

Але машин не було, і ми дедалі більше прискорювали крок, тому за якийсь час уже не могли вимовити ані слова. Я була здивована, коли раптово, вийшовши з-за останнього повороту, ми побачили стіни монастиря. Я не пам’ятала ні цього повороту, ні галявини на вершині гори. Уже був пізній вечір. Я ледь пам’ятала відкритий майданчик перед воротами монастиря, сьогодні на ньому не було жодної машини. Де ж туристи? Цікаво б дізнатися. За хвилину ми прочитали напис, де говорилося, що в монастирі ремонт і цього місяця відвідувачі не приймаються. Але це не змусило нас сповільнити кроки.

— Ходімо, — сказав Барлі і взяв мене за руку — я дуже зраділа, бо моя рука почала тремтіти.

Уздовж монастирських стін височіли ліси. Бетономішалка (цемент? тут?) загороджувала шлях. Дерев’яні ворота були щільно зачинені, але не замкнені, як ми зрозуміли, нерішуче потягнувши за чавунне кільце. Мені не подобалося вдиратися без дозволу, не подобалося, що я не бачила там сліду батька. Може, він досі знаходився у Ле Бен або десь в іншому місці? Можливо, він обшукував підніжжя гори, на сотню метрів униз, продовжуючи перервані багато років тому пошуки? Я спочатку пошкодувала про наше рішення відразу піти в монастир. До того ж, хоча до повного заходу сонця залишалася приблизно година, сонце ось-ось мало сховатися за високим хребтом Піренеїв. Ліс, із якого ми щойно вийшли, уже поринув у морок, і незабаром останні світлі барви дня згаснуть на монастирських стінах.

Ми обережно ввійшли всередину й пішли через подвір’я. Було чутно, як у центрі шумів фонтан із червоного мармуру. Там були тонкі кручені колони, які я пам’ятала, довгі келії і розарій. Золотаве світло змінилося темно-коричневою тінню. Навколо нікого не було видно.

— Як, на твою думку, може, нам повернутися у Ле Бен? — прошепотіла я Барлі.

Перш ніж він відповів, ми почули звук — спів із церкви на іншому боці монастиря. Двері її були зачин? ні, але ми добре чули, як усередині проходила служба, що інколи переривалася паузами тиші.

— Вони всі там, — сказав Барлі. — Можливо, і твій батько теж. Але я була не впевнена в цьому.

— Якщо він і був тут, то він пішов униз… — я замовкла й оглянула подвір’я.

Минуло майже два роки після нашого з батьком візиту сюди, мого другого візиту, — тепер я вже знала. І я не могла згадати, де був вхід у склеп. Раптом я побачила дверний отвір, ніби він з’явився в одній зі стін монастиря, коли я цього не бачила. Тоді я згадала кам’яних тварин, вигравіруваних у стіні: грифонів і левів, драконів і птахів, дивних істот, яких я не могла визначити — суміші добра і зла.