Рука її потягнулася до горла, і я вкотре помітила тонкий білий шрам.
— Я знала, що Дракула не забув про мене і знову мене шукатиме. Я наповнила свої кишені часником і стала набиратися духу. Я завжди тримала при собі пістолет, кинджал, мій хрестик. Куди б не йшла, я заходила в сільські церкви й просила благословення, хоча іноді, навіть просто проходячи крізь двері церкви, відчувала, як моя рана починає пульсувати. Я завжди закривала шию. Зрештою я підстригла й пофарбувала волосся, радикально змінила стиль одягу, почала носити темні окуляри. Дуже довго я трималася подалі від великих міст, а згодом навідувала архіви, необхідні для продовження пошуків. Я дуже наполегливо працювала і знаходила його скрізь, куди б не вирушала: у Римі в 1620-х, у Флоренції за часів Медичі, у Мадриді, у Парижі під час революції. Іноді говорилося про дивну чуму, іноді про вампірів на великих цвинтарях — наприклад, Пер-Лашез. Здавалося, йому завжди подобалися книгарі, архіваріуси, бібліотекарі, історики — усі, хто спілкувався з минулим через книги. З його дій я намагалася визначити, де була його нова могила, де він сховався після того, як ми знайшли її у Свєті Георгі, але не могла визначити системи. Я мріяла, як тільки я знайду і вб’ю його, повернуся до вас і скажу, яким безпечним став світ. Я жила, боячись, що він знайде мене раніше, ніж я його. Куди б не йшла, я думала про вас. О, я була така самотня!
Вона взяла мою руку й погладила її, як ворожка, і я мимоволі відчула гнів: усі ці роки бути без неї!
— Нарешті я вирішила: навіть якщо я не гідна вас, усе-таки мушу хоча б здалека глянути на вас. На вас обох. Я читала в газетах про твій фонд, Поле, я знала, що ви в Амстердамі. Мені було неважко знайти вас, посидіти в кафе біля твого офісу або обережно супровожувати вас у ваших подорожах. Я ніколи не дозволяла собі зустрітися з вами віч-на-віч — боялася, що ти побачиш мене. Я приїжджала і від’їжджала. Якщо дослідження просувалося нормально, я дозволяла собі поїхати в Амстердам і стежити за тобою звідти. Потім одного разу, в Італії, у Монтепердуто, я побачила його на площі. Він теж ішов за вами, стежив за вами. Тоді я зрозуміла, що він став достатньо сильним, аби виходити іноді при денному світлі. Я знала, що ви в небезпеці, але боялася підійти до вас і попередити, щоб не наблизити загрозу. Зрештою, він міг шукати мене, а не вас: може, він хотів прийти до вас через мене. Це була агонія. Я знала, що ти, напевно, знову зайнявся дослідженням, що ти знову ним зацікавився, Поле, щоб привернути його увагу. Я не могла вирішити, що робити.
— Це була я, це моя провина, — пробурмотіла я, стискаючи її зморщену долоню. — Я знайшла ту книгу.
Вона подивилася на мене, схиливши голову.
— Ти історик, — сказала Хелен за мить.
Це не було питанням. Потім вона зітхнула.
— Кілька років я писала тобі листівки, моя донечко, але, звичайно ж, не надсилала їх. Одного разу я подумала, що можу поговорити з вами на відстані, дати вам знати, що я жива, не показуючись на очі. Тоді я надіслала листівки в Амстердам, у ваш будинок, у пакеті, адресованому Полові.
Після цих слів я повернулася до батька з обуренням і подивом у погляді.
— Так, — сумно відповів він на мій погляд. — Я відчував, що не зможу показати їх тобі, не зможу засмутити тебе, не знайшовши твою матір. Ти можеш уявити, який для мене це був період.
Так, я могла уявити, раптом пригадавши його жахливу слабкість в Афінах, той вечір, коли я побачила його напівживим у номері. Але він посміхнувся нам, і я зрозуміла, що тепер він буде посміхатися нам щодня.
— О, — Хелен теж посміхнулася. Навколо її рота, біля куточків очей у неї були глибокі зморшки.
— І я почав шукати тебе і його.
Його посмішка стала сумною. Хелен невідривно дивилася на нього.
— А потім я припинила своє дослідження й просто стежила за ним, поки він стежив за вами. Я іноді бачила тебе — як ти знову повернувся до дослідження, до бібліотек, Поле, як ти виходив із них. Як мені тоді хотілося передати тобі все, про що я дізналася сама. Потім ти поїхав в Оксфорд. Я не була в Оксфорді під час свого дослідження, хоча багато читала про вампірів, які спостерігалися там у часи середньовіччя. А в Оксфорді ти залишив книгу розкритою…
— Він закрив її, коли побачив мене, — вставила я.
— І мене, — посміхнувся Барлі. Тоді він уперше заговорив, і мені було приємно, що він усе ще міг бути веселим.
— Ну, коли він уперше переглядав її, то забув закрити, — Хелен підморгнула нам.
— Це правда, — погодився батько, — подумати тільки — забув.