Я зібрала свої речі з почуттям звершеного паломництва і подякувала добрій бібліотекарці. Здавалося, вона була задоволена моїм візитом: цей памфлет був одним з її улюблених, і вона сама написала про нього статтю. Ми тепло попрощалися й потисли одна одній руки, я пішла вниз, у магазин подарунків, а звідти — на теплу вулицю з її запахами вихлопних газів, щоб десь поїсти. Саме через контраст між очищеним повітрям музею і метушнею гучного міста мені здалося, що дерев’яні двері за мною зачинені й неприступні. Тому я дещо оторопіла, коли побачила, як з них вибігає бібліотекарка.
— Ви забули оце! — вигукнула вона. — Добре, що наздогнала вас.
Вона посміхнулася мені сором’язливою посмішкою, яка з’являється на обличчі в усіх, хто повертає тобі скарб (який ти не хотіла б втратити) — твій гаманець, ключі або гарний браслет.
Я подякувала їй і, все ще вражена, забрала зошит і книгу, які вона простягала мені, вдячно кивнула їй. Вона зникла в старому будинку так само швидко, як і з’явилася. Зошит був мій, звичайно ж, хоча мені здалося, що я поклала його в сумку перед тим, як піти. А книга була… я навіть не можу сказати, що подумала про неї тієї миті, коли побачила палітурку з потертого старого оксамиту, дуже-дуже старого, водночас знайому мені і не знайому. Пергамент усередині не був свіжим, як памфлет, щойно розглянутий у бібліотеці: порожні сторінки пахнули сторіччями. Єдина картинка в центрі книги сама розкрилася в моїх руках, перш ніж я встигла отямитися, і, ледь глянувши, я одразу ж закрила книгу.
Я непорушно стояла посеред вулиці, відчуваючи, як руйнується світ навколо мене. Машини, що проїжджали повз мене, були такі самі, як і раніше, десь пролунав гудок. Людина із собакою на повідку намагалася пройти повз мене, між мною й деревом. Я підвела голову й подивилася на вікна бібліотеки, очікуючи побачити бібліотекарку, але в них відбивалися тільки сусідні будинки. На вікнах не сіпнулася жодна мереживна штора, жодні двері не зачинилися тихенько. На вулиці не було нічого незвичайного.
Прийшовши у свій номер, я поклала книгу на скляний столик і вмилася. Потім я вийшла на балкон. Чому? Я раптом подумала, що це небезпечно для жителів готелю — балкони на такій висоті. Я стояла й дивилася на місто. Нижче на один квартал я бачила патриціанське каліцтво міського палацу Філадельфії зі статуєю миролюбного Вільяма Пенна вгорі. Далі зеленіли квадрати скверів і парків, сонце грало на вежах банку. Далеко ліворуч я бачила урядовий будинок, підірваний місяць тому. Жовто-червоні крани схилили шиї до руїн, і я чула шум відбудовних робіт.
Але мій погляд захопила не ця картина. Я мимоволі думала про інший краєвид, що я вже спостерігала раніше. Я нахилилася через поручні балкона, відчуваючи літнє сонце й дивну безпеку, незважаючи на те що знаходилася на такій висоті від землі, наче небезпека могла загрожувати мені зовсім з іншого світу.
Я уявила ясний осінній ранок 1476 року, досить прохолодний, туман здійнявся з поверхні озера. Човен огинає острів навколо стін монастиря й бань із залізними хрестами. Дерев’яний ніс злегка торкається каменів, а двоє ченців вибігають з-за дерев, щоб затягти човен на берег. Із човна виходить один чоловік. Ноги, які він ставить на кам’яну набережну, взуті в черевики з червоної шкіри, на кожному — гостра шпора. Він нижчий на зріст за молодих ченців, але здавалося, що він височить над ними. На ньому фіолетово-червоний костюм під довгою чорною оксамитовою мантією, застебнутою на широких грудях гарною брошкою. На голові в нього конусоподібний капелюх, чорний, із червоною пір’їною спереду. Його вкрита шрамами рука, закинута за спину, грає з коротким мечем на поясі. У нього зелені очі, неприродно великі й широко посаджені, вигнутий рот і ніс, у чорному волоссі й вусах можна побачити сивину.
Настоятеля вже сповістили: він поспішає і зустрічає гостя під деревами.
— Яка честь для нас, мілорде! — вигукує він, простягаючи руку. Дракула цілує його перстень, а настоятель хрестить його в повітрі. — Нехай благословить тебе Господь, сину мій, — додає він, наче дякуючи спонтанно.
Він знає, що появу князя можна вважати удачею, Дракулі напевно довелося пройти через турецьку територію. Це вже не вперше патрон настоятеля з’являвся, ніби перенесений божественною силою. Настоятель чув, що митрополит у Курте де Арджес незабаром проголосить Дракулу правителем Валахії, і тоді, без сумніву, Дракула нарешті звільнить усю Валахію від турків. Настоятель торкається пальцями чола князя на знак благословення.