— Ви знаєте чия?
— Так, це твоя книга.
— Та ні, розумієте, я просто знайшов її на своєму… — побачивши вираз його обличчя, я затнувся. Він виглядав на десять років старшим через гру світла, що пробивалося крізь темні вікна. — Що ви хочете цим сказати?
Россі повільно підвівся й пішов у кут кабінету за столом, піднявся на дві сходинки бібліотечної драбинки і взяв маленький томик. Якусь мить він стояв і дивився на книгу, наче не бажаючи передавати її в мої руки. Але потім дав.
— Що ви думаєте про це?
Книга була маленькою, у старій оксамитовій обкладинці, як у старовинного молитовника або щоденника, ні на корінці, ні на звороті обкладинки нічого не було, що могло б щось сказати про книгу. Бронзова застібка відкрилася після невеликого зусилля. Книга сама розкрилася посередині. Там, на цілий розворот, розкинувся мій, я кажу «мій», дракон. Цього разу він майже не виходив за межі сторінок, лапи погрозливо простягнуті, люта паща розкрита так, що було видно ікла, і той самий прапор з готичним написом.
— Звісно, — почав Россі, — у мене був час, і я визначив, звідки ця книга. Це дизайн Центральної Європи, друк приблизно 1512 року, тому там спокійно міг би існувати переносний текст, якщо там взагалі, був якийсь текст.
Я поволі перегортав тонкі сторінки. На першій не було жодного напису, але я вже знав, що так і має бути.
— Який дивний збіг!
— На задній кришці книга ушкоджена солоною водою, мабуть, після подорожі Чорним морем. Навіть у Смітсонівському університеті мені не могли сказати, що сталося під час цієї подорожі. Знаєте, я навіть віддавав книгу на хімічний аналіз. Мені коштувало триста доларів дізнатися, що ця річ була рясно вкрита кам’яним пилом, імовірно, до 1700 року. Я також поїхав до Стамбула, щоб більше довідатися про її походження. Але найдивовижнішим у цій історії є те, яким чином ця книга опинилася в мене.
Россі простягнув руку, і я з радістю передав йому томик, старий і порваний.
— Ви купили його десь?
— Я знайшов цю книгу на своєму столі, коли був аспірантом університету.
Я здригнувся.
— На столі?
— У моїй бібліотечній кабіні — у нас вони теж були. Цей звичай походить аж з монастирів сімнадцятого сторіччя, ти знаєш про це?
— Звідки ж… звідки це з’явилося? Цей подарунок?
— Можливо, — сказав Россі, якось дивно посміхнувшись. Здавалося, йому було важко стримувати якісь емоції. — Хочеш ще кави?
— Так, звичайно, — сказав я, бо горло в мене пересихало.
— Я не зміг знайти власника, а в бібліотеці не могли визначити цю книгу. Навіть у бібліотеці Британського музею її ніколи не бачили. Вони запропонували мені за неї велику суму.
— Але ж ви не стали продавати?
— Ні. Мені ж подобаються таємниці, як ти знаєш. Утім, вони подобаються будь-якому сумлінному студентові. Нагородою за це є та мить, коли ти дивишся в очі історії й кажеш: «Я знаю, хто ти. Тобі мене не обдурити».
— Що ж це було? Як на вашу думку, ця більша копія була надрукована у той самий час і в тому самому місці?
Россі постукав по підвіконню.
— Насправді я не згадував про це вже кілька років або намагався не згадувати, напевно, я завжди відчував її там, за своїм плечем, — він показав у бік темної щілини серед інших книг. — Ця верхня полиця — низка моїх невдач. Там знаходиться те, про що мені краще й не думати.
— Може, зараз, коли я приніс ще одну загадку, ви зможете краще розібратися й поставити все на свої місця. Навряд чи між ними немає жодного зв’язку.
— Навряд чи між ними немає жодного зв’язку… — це було більше схоже на луну, ніби слова пролунали крізь свист кавоварки.
Нетерпіння й якась лихоманка, які часто охоплювали мене у той час через недосипання і перевтому, змусили мене поквапити його.
— Про що ви довідалися? Після хімічного аналізу, ви сказали, що намагалися довідатися більше?..
— Намагався, — Россі знову сів й обхопив обома руками чашку з кавою. — Боюся, я мушу зробити значно більше, ніж просто розповісти історію, — сказав він тихо. — Мені, напевно, треба вибачитися перед вами: я ніколи не хотів, щоб така спадщина перейшла в руки одного з моїх студентів. Принаймні, більшості з моїх студентів. — Він посміхнувся, посмішка була ніжною, але сумною, як мені здалося. — Ви чули про Влада Тепеса «Проколюючого»?
— Так, це Дракула. Один князь із Карпат, його ще грав Бел Лугоші.
— Це він або один із них. Це був давній рід ще до того, як найнеприємніший член їхньої родини став до влади. Ви довідалися про нього в бібліотеці? Так? Поганий знак. Коли я знайшов свою книгу, я того ж вечора подивився саме слово «Дракула», а також «Трансільванія», «Валахія» та «Карпати». Це одержимість.