Подлинный подписал:
Обер–секретарь Андрей Еремеев Секретарь Карл Северин
Рігельман Олександр. Літописна оповідь. — С. 705–709.
Міністр внутрішніх справ Росії Валуєв
(підготував і розіслав 18 (30) липня 1863 року таємний циркуляр)
“Давно вже йдуть суперечки в нашій пресі про можливість існування самостійної малоросійської літератури… Ніякої особливої малоросійської мови не було, нема і бути не може, і що наріччя, що його вживає простолюддя, є та сама російська мова, тільки зіпсована впливами на неї Польщі; що загально–російська мова так само зрозуміла для малоросів, як і великоросів, і навіть далеко зрозуміліша, ніж тепер створювана для них деякими малоросами, особливо поляками, так звана українська мова”.
Національні процеси в Україні. — Ч. 1. — С. 260–261.
“Емський акт” Олександра II 1876 року
1) не допускать ввоза в пределы Империи без особаго на то разрешения Главнаго Управления по делам печати каких бы то ни было книг и брошюр, издаваемых за границею на малорусском наречии;
2) печатание и издание в Империи оригинальных произведений и переводов на том же наречии воспретить, за исключением лишь: а) исторических документов и памятников и 6 произведений изящной словесности, но с тем, чтобы при печатании исторических памятников безусловно удерживалось правописание подлинников; в произведениях же изящной словесности не было допускаемо никаких отступлений от общепринятаго русскаго правописания и чтобы разрешение на печатание произведений изящной словесности давалось не иначе, как по разсмотрении рукописей в Главном Управлении по делам печати;
3) воспретить также различныя сценическия представления и чтения на малорусском наречии, а равно и печатание на таковом же текстов к музыкальным нотам.
Є. Єфремов. Історія українського письменства. — К.: Femina, 1995. — С. 462–463.
В. Бєлінський про Т. Шевченка та його арешт
У грудні 1847 року в листі до літературного критика і мемуариста Павла Анненкова в Париж Бєлінський писав:
“Віра може з Шевченка зробити мученика за волю. Та здоровий розум повинен бачити у Шевченкові осла, дурня і нікчемну людину, надто гіркого п’яницю, аматора горілки і хахлацького патріотизму. Той хахлацький радикал написав два пасквілі, один на Государя–Імператора, другий — на Государиню–Імператрицю… Коли цар прочитав пасквіль на царицю, спалахнув великим гнівом… Я не читав тих пасквілів, і ніхто з моїх знайомих його не читав (що, між іншим, не доводить, що вони зовсім погані, а тільки тривіяльні і дурні), але я переконаний, що пасквіль на царицю обурливо гидкий. Шевченка вислано до Кавказу солдатом. Мені його не шкода: якби я був суддею, я зробив би не менше. Я почуваю особливу ворожнечу до таких лібералів. Вони вороги всякого успіху… Одна свиня з хахлацьких лібералів, якийсь Куліш (що за свиняче прізвище!) в журналі “Звездочка”, що його видає Ішімова для дітей, надрукував історію “Малоросії”, де сказав, що “Малоросія” мусить або відірватись від Росії, або пропасти. Цензора Куторгу, що пропустив її, не читаючи, засадили у в’язницю. От що роблять ці скоти, безмізкі ліберальчики! Осоружні вони мені, ті хами! Що ж, барани ліберальничають в ім’я галушок і вареників із свинячим салом”.