Чимало схожих проектів подали російські політики і під час Керченської кризи 2003 року. Тоді екс–міністр закордонних справ А. Козирев прямолінійно заявив, що Росії потрібна не тільки Керченська протока, “а вся Україна”.
Три століття денаціоналізації, після Переяславсько–Московської угоди 1654 року, проте, не зламали український народ. І це бачать сучасні ідеологи нової Росії. Тому вони тепер вдаються до нових методів — економічно–фінансового поглинення України. Про це відверто сказав один із представників російських промисловців А. Кох у програмі телебачення “Свобода слова” на НТВ, де були висловлені претензії Росії не лише до острова Тузла, а й до Криму, Херсона, Миколаєва, Одеси.
Ці політики відкрито заявили і про новий метод підпорядкування України російському владарюванню. Єдиний шлях, каже той самий А. Кох, це — “зкономическая зкспансия, зто фактическая скупка зтих земель, скупка зтой недвижимости, скупка зтих заводов, скупка инфраструктурьі и так далее, и так далее”. І ця експансія набирає все більшого розмаху в нашій державі.
Її спинити може тільки розвиток національно–державницької свідомості, творення національно–політичної еліти та утвердження суверенітету власної держави. Історія не раз підтверджувала цю тезу. Ось чому такого величезного значення набуває питання відродження історичної пам’яті нашого народу та його державницької історії.
Історія української державності починається з Київської Русі. Чому ж така назва нашої першої держави — Русь, Руська земля?
Xто жив раніше на цій землі? Які народи? Які традиції залишили вони тут?
ЧАСТИНА ПЕРША
Київська Русь: початки української держави
Трипільці. Скіфи–сколоти
Найвидатнішою цивілізаційною спадщиною нашого народу із найдавніших часів була епоха трипільської культури, що належить до часу так званого мідного віку, або енеоліту. Це IV—ІІІ тисячоліття до н. е.
Xарактерною рисою населення, що жило на терені Балкано–Нижньодунайської території й захоплювало південно–східні регіони Прикарпаття і Подніпров’я, було осіле землеробство. Розкопки на Подніпров’ї поблизу селища Трипілля (на південь від Києва) показали високий рівень сталого землеробства порівняно з іншими європейськими регіонами, який характеризувався переходом від мотичного обробітку землі до орного землеробства.
Це населення займало, як на той час, досить великі простори, що зростали швидкими темпами.
Трипільська культура, яку вперше дослідив видатний археолог В. Xвойка, у часову тривалість — до 2 тис. років. Вона швидко поширювалась і на інші східні території, об’єднувала різні племена та їхні культури.
Важливими стабільними елементами її була система утворення поселень концентрованими групами, між якими розташовувались менш заселені простори. Очевидно, через виснаження оброблюваних полів ці землероби змушені були через певний період — 50–80 років — залишати освоєну місцевість і пересуватись далі. Трипільці займались і скотарством, причому це був свійський тип розведення худоби, так потрібної землеробам, а не приручення диких тварин.
Трипільське населення мало досить розвинені ремесла, зокрема гончарство та металообробку. Через їхні території проходили торгові шляхи.
Основою суспільного та економічного життя трипільців була велика родина: вочевидь, кілька парних сімей найближчих родичів жили в одному великому будинку, який складався з окремих кімнат. Такі будинки інколи мали піч для випікання хліба, зернотерки, різний посуд.
Для трипільців був характерним досить високий рівень духовного життя, що відбився на численних орнаментах глиняного посуду. Глиняні скульптурки, зокрема жіночі, символізували прагнення людей до добробуту, пошанування роду й жінки–матері. На одному з горщиків, наприклад, орнамент відбивав тричленну побудову світу: хвиляста лінія у верхньому ярусі символізувала воду, на центральному ряді орнаменту зображувалося сонце, місяць, краплини дощу; нижній ярус — рослинний світ, людей і тварин.
Одним із найбільших досягнень епохи трипільської культури є трипільська абетка, яка була розшифрована ще в 50–70–х роках XX ст. відомим (щоправда, вже після смерті) українським істориком М. Суслопаровим. Ця абетка — найвидатніша спадщина в історії європейської цивілізації. Адже саме вона стала основою буквено–звукового письма. Як твердить М. Суслопаров, ця абетка, яку він розшифрував із написів на гончарних виробах епохи трипільців, виникла “за багато сторіч до найстародавніших зразків фінікійського письма”.