Археологія свідчить, що матеріальна культура населення лісів Право- і Лівобережжя формувалася під дією різних факторів. І, якщо на Лівобережжі нам відоме, завдяки Геродоту, місто Гелон у скіфській землі, яке ототожнюють із Більським городищем, то відомостей про те, який вигляд мало тоді Дніпровське Правобережжя, у його «Історіях» немає.
Феномен появи городищ на кордоні лісу і лісостепу на відміну від такого ж процесу в лісостепу, припадає на ранньоскіфський час — VII ст. до н. е, тоді як деякі лісостепові городища вже існували і у IX ст. і у VIII ст. до н. е. Відрізняється і матеріальна культура нижніх шарів цих пам’яток: якщо на пам’ятках лісового прикордоння в основі місцева кераміка, ґенеза якої пов’язується із місцевими лісовими і лісостеповими культурами доби пізньої бронзи, то нижні горизонти лісостепових городищ представляють у парадному посуді превалювання чорноліської і жаботинської кераміки тих типів, що має гальштатську ґенезу. Єдине городище, що тяжіє до лісової зони, але має в нижньому горизонті жаботинську кераміку — Більське, щоправда, пов’язане це лише з одним із його укріплень.
Єдина група пам’яток із городищами, яка досліджувалась і отримала узагальнення на сучасному рівні — Хотівська, яка і дала нам змогу говорити про формування окремої північної лінії розвитку населення Подніпров’я, яка в ранньоскіфський час, можливо, поширилася на всі лісостепові пам’ятки.
Південь лісової смуги правобережжя Дніпра загалом розвивався під впливом історичних процесів, що проходили в лісостепу, з одного боку, і з постійним підживленням з північного заходу і півночі з лісів Балтики — з другого. Пам’ятки цього регіону об’єднуються в єдине коло із культурами на захід від Дніпра аж до Волині і Розточчя, причому ця спільність виникає в Центральній Європі набагато раніше — за доби пізньої бронзи із формуванням тшинецько-комарівського кола культур і пізніше — лужицького масиву культур бронзового віку, а це ІІ тис. до н. е.
Відсутність яких-небудь жвавих історичних процесів на півночі лесостепової — півдні лісової смуги Дніпровського правобережжя за доби фінальної бронзи і аж до появи в Північному Причорномор’ї скіфів ускладнюють хронологічні побудови, проте констатують відсутність кардинальних змін у етнічному складі населення. Протягом ранньоскіфського періоду цей регіон перетворюється на віддалену периферію, розташовану віддалік тих подій, що відбуваються у степу. Тут виникає надзвичайно цікаве археологічне явище — хотівська група пам’яток і оточуюча її підгірцівська культура.
Річ у тім, що скіфський вплив на місцеве населення в попередніх дослідженнях було прийнято обмежувати територією лісостепу. Всі пам’ятки, що містять статусні речі або належать еліті, було прийнято вважати речами етнічних скіфів. Але була низка пам’яток, яка не вміщалася у ці характеристики.
На Правобережній Київщині півтора століття тому двоє провідних київських археологів відкрили дві грандіозні пам’ятки, датовані початком доби заліза, або скіфським часом. Через 30 років після розкопок професора Університету св. Володимира М. Д. Іванишева унікального поховального комплексу в кургані Переп’ятиха біля с. Мар’янівка Фастівського району (1846) професор того ж університету В. Б. Антонович (1879) описав городище біля с. Хотів. Обидві пам’ятки мають кілька спільних моментів. Передусім це стосується будівельної традиції та, відповідно, похідного від цього питання етнічної належності будівничих і господарів цих комплексів. Спроби синхронізувати ці пам’ятки наштовхувалися на розбіжності у їх датуванні. Якщо курган Переп’ятиха впевнено датували кінцем VII ст. до н. е. і ця дата не викликає запитань, то Хотівське городище датували до останнього часу не раніше, як серединою VI ст. до н. е. Передатувати цю пам’ятку і опустити нижню дату городища до кінця VII ст. до н. е., що фактично є датою його штурму, сліди якого відкрито на давньому в’їзді 2016 р. і є terminus post qvem щодо часу будівництва, вдалося тільки останнім часом.
За доби раннього заліза під час великих подій на Кавказі і Близькому Сході, народження античної цивілізації і світу етрусків Східна Європа переживає вторгнення грізного кочового народу — скіфів. У VII ст. до н. е. нескіфські племена українського лісостепу перед обличчям степової загрози створюють нову систему укріплень — городищ, найпівнічнішим з яких є Хотівське, що належало племені, яке проживало у долині р. Віта. Життя в ньому продовжувалось щонайменше до VI/V ст. до н. е. Назва цього племені достеменно не відома, Геродот називає ці племена узагальнено скіфами-орачами, проте за археологічними даними з кочовими скіфами походження цих племен пов’язане не було.