«...Іфігенія: Але Артеміда викрала мене у ахейців, давши замість мене лань, і перенесла по світлому ефіру, оселила мене в цій землі таврів, де царює над варварами варвар Фоант, який пересуваючи швидкі ноги, подібно до крил, отримав таке ім’я за швидкість ніг. Він поставив мене жрицею в цьому храмі, де такими звичаями насолоджується богиня Артеміда на святі, одне ім’я якого прекрасне, а про інші промовчу, боючись богині. За звичаєм, що і раніше існував в цій країні, я приношу в жертву всякого елліна, який прибуває до цієї землі. Я освячую жертву, а таємничим убивством її всередині цих чертогів богині, займаються інші» [Еврипід. Іфігенія в Тавриді, (V ст. до н. е.) Eurip., If., 28–41].
Так воно було більше трьох тисяч років тому чи не так — ніхто не в змозі достеменно відповісти на це питання. Фрідріх Ніцше, один із найкращих знавців античної філософії, зазначав, що культура може розвиватися лише у окресленому міфом горизонті. Антична література має чимало варіантів цього міфу, але це усе сформувало світогляд еллінів і створило врешті ойкумену. Для елліна ойкумена була чимось більшим ніж наше поняття «батьківщина». Морський народ, що створював свій світ шляхом розселення або виведення власних колоній, ойкуменою вважав будь-яку землю, де ставала нога елліна. Еллінів, які побували на нових землях, вважали героями. Згодом, коли після Троянської війни минули століття, греки не боялися плисти Негостинним — Авксинським Понтом у холодні землі Північного Причорномор’я, де панували «варвари» скіфи і дикуни таври, і засновувати нові міста, бо там вже побували їх герої — Ахіллес, Геракл чи Іфігенія. Усі ці давні оповідки лишили слід на давніх мапах — періплах і перієгессах. Таврикою, або землею таврів Геродот називає гористу частину Криму на півдні, що тягнеться у напрямку до східного вітру. Закінчується геродотівська Таврика скелястим півостровом, що нині називається Керченським. Гекатей Мілетський, опис Європи якого передує написанню Геродотом «Історій», змальовує Таврику півостровом у формі скіфського лука і згадує там місто Керкінітіду (сучасна Євпаторія). І тільки Псевдо-Скілак, автор IV ст. до н. е., який жив уже після Геродота, згадує у Тавриці емпорій Херсонес. Геродот в оповіді про Таврику наводить легенду про Іфігенію і згадує верховну богиню таврів — Діву або Партенос, у якій вгадується вже знайома нам Іфігенія.
«...Від Істру це є власне первісна Скіфія, розташована в напрямку до півдня і південного вітру аж до міста, яке називається Керкінітіда. Звідси і далі в країну, що тягнеться вздовж моря і яка є гірською і заходить у Понт, залюднює плем’я таврів до півострова, що називається Скелястим. Цей півострів заходить у море в напрямку до східного вітру... Місце, що його посідають таври в Скіфії, схоже на те місце, яке посідало би на мисі Суніон, від дему Торіку до дему Анафлістів, якесь інше плем’я, а не афіняни... Те що я кажу, тут має значення, коли можна порівнювати мале з великим. Отака країна ця Таврика» [Геродот. «Історія», (V ст. до н. е.) Herod., IV, 99].
Але ж ми, за даними археологічних розкопок, нині знаємо, що Партенос була верховною богинею не таврів, а Херсонеса Таврійського. Красуня Партенос зображена на херсонеських монетах, згадана як рятівниця і заступниця у херсонеських декретах, її ім’ям клялися у вірності державі херсонесити. Отже, таке високе божество, якому присвячено цілі цикли міфів, патронатка одного з найбільших полісів Північного Причорномор’я повинна була мати грандіозну храмову центральну споруду і чимало невеликих храмів. Геродот і пізніші автори згадують храм Діви у Тавриці, але чіткої локалізації його ніхто не наводить. Імовірно, що жоден з авторів не бував у Тавриці, а записи лишилися із оповідок моряків і негоціантів. Чи бачили храм мандрівники, також є питанням, на яке не має відповіді.
Справді, не так багато писемних джерел дійшло до нас про кримську давнину. Але ж на те і існує археологічна наука, щоб відповідати на ненаписані запитання.
Крим — це Таврида, Таврика і Таврія, потім — Сари Кирим. Про нього писали чимало, писали правдивого і міфічного ще від часу падіння Трої. Першою згадкою кримської землі у світовій літературі і, відповідно, історії традиційно вважається фрагмент із «Одіссеї» Гомера з описом лестригонського міста Телепіла, де «пастир пастиря зве, загоняючи худобу, а той відповідає, вже виганяючи».