Центральна група — найбагатша в культурі Таврського періоду. Її населення, ймовірно, найбільше від інших контактувало саме із скіфами, адже вздовж Салгіра пролягав один із основних степових шляхів із Боспору (Керченського півострова) до Перекопу. Вона датується від зламу VIII/VII ст. до н. е. аж до кінця ІІІ ст. до н. е. Одним із останніх поселень таврів було невеличке селище на місці Неаполя Скіфського, проте між зникненням цього поселення і появою власне Неаполя в ІІ ст. до н. е. минув певний час.
Найгірше вивченою групою є східна, розташована на північно-східних схилах Кримських передгір’їв. Вона виникла в другій половині VIII ст. до н. е. або на початку VII ст. до н. е., ймовірно, із залишків населення молодшого дотаврського періоду і мігрантів із Передкавказзя внаслідок появи в Причорномор’ї кочівників-новочеркасців. У IV ст. до н. е. пам’ятки цієї групи просуваються ще далі в гори, де зберігаються дуже архаїчні риси орнаменту на парадному посуді таврів. Проіснувала група доволі довго — до ІІ ст. до н. е. досить глибоко в горах, трансформувавшись у так званий східний або айвазовський локальний варіант культури, що зазнав впливу культур Таманського півострова. Частина населення, ймовірно, асимілювала із кочівниками, вже в IV ст. проявившись на пам’ятках типу Кринички.
Таври господарювали в своїх долинах на невеликих поселеннях, невеликі наземні будинки, вкриті очеретом, слугували прихистком від негоди як їм, так і їхній худобі. Превалюючою ланкою господарства було відгінне (яйлажне) скотарство, але вони знали і землеробство, щоправда, доволі примітивне. Ремесла, вірогідно, розвинені не були, проте столова кераміка вже в V ст. до н. е. стає якісно виготовленою, лискованою по кольоровому ангобу, багато оздобленою орнаментом. Східна група пам’яток, найімовірніше, була утворена за участі ковалів-залізоробів, оскільки одне з найраніших відомих поселень цієї групи (Сеферек Коба) якраз і виникло поблизу родовища залізної руди як металургійний центр.
Загалом зникнення кизил-кобинської культури і таврів як народу, який асоціюється з її останнім періодом, пов’язано із процесом складних економічних відносин із греками і скіфами. І, якщо як компонент таври асимілювали в пізньоскіфському суспільстві, то подальших їхніх слідів у грецькому суспільстві наразі достеменно встановити не вдалося.
Сутінки: три Скіфії
Евеліна Кравченко
Розквіт Степової Скіфії IV ст. до н. е., що багатіла між античними полісами узбережжя Понту Евксинського і «варварськими» племенами Лісостепу, зміняється жорсткою кризою ІІІ ст. до н. е., причини якої досі є предметом дискусій в археології. Наслідком цих подій стало зникнення степових скіфів і поява в ІІ ст. до н. е. кількох нових племінних об’єднань, деякі з них набули рис елліністичних монархій, відомих у давній історії Причорномор’я як Малі Скіфії.
Раніше історіографія причиною колапсу Скіфії називала прихід сарматських племен — наступного кочового народу, що прийшов до Понту із глибин Азії — Маньчжурії і Алтаю. Проте ця подія за сучасною хронологією сталася приблизно на сто років пізніше зникнення Степової Скіфії. Отже, причина занепаду країни скіфських царів інша і криється в способі господарювання самих скіфів. Як відомо, в основу життєдіяльності скіфських племен був покладений екстенсивний спосіб ведення господарства. Земля кочового племені розподілялася на кочування, які в середньовічний час ми знаємо під назвою «улуси». Ці кочування забезпечували випас худоби царської родини і еліти. В IV ст. до н. е. відбувся останній поділ кочувань і, ймовірно, їх подрібнення. З іншого боку, сусідство із осілими суспільствами — грецьким і «варварським», призвели до того, що в цьому ж IV ст. до н. е. у скіфів починається процес седентаризації — осідання кочовиків на землю. Особливо інтенсивно і яскраво цей процес відбувався у Криму на кордонах хори античних держав — Херсонеса і Боспору, де поруч із еллінізованими скіфськими похованнями з’являлися ґрунтові могильники. Водночас до кордонів хори античних держав починають пересуватися із передгір’їв поселення таврів.