Власне, цими подіями суто скіфська історія Кримської Скіфії закінчується, а починається історія протистояння Понтійського царства і Римської імперії, яка закінчилась перемогою останньої. У скіфській верхівці з початку І ст. до н. е. починається вплив військового угруповання Азійського Боспору і Північного Кавказу. Нащадки пізньоскіфських династій брали участь у війнах Боспору І ст. до н. е. Після середини І ст. до н. е. до Таврики почали мігрувати чергові хвилі населення Північно-Західного Причорномор’я. А після розгрому пізньоскіфських поселень Передгірного і Західного Криму боспорським царем Аспургом, який виступив разом із сарматами, Кримська Скіфія підпала під владу Боспору і в місцевій культурі почали превалювати вже сарматські риси.
Проте із закінченням історії скіфів не закінчилася історія Кримської Скіфії та її столиці — Неаполя. Переживши навалу багатьох різних народів протягом перших століть нової ери, IV ст. н. е. все це населення стало частиною гото-аланського племінного союзу, а згодом на цьому місці виникла нова держава Феодоро-Кримська Готія.
На східних рубежах кельтського світу
Геннадій Казакевич
На межі IV–III ст. до н. е. Європу охопила хвиля масштабних змін. Знищення Держави Ахеменідів унаслідок походів Александра Великого до Азії, а по тому майже миттєве падіння його власної недобудованої імперії та черга безкінечних війн, які охопили Східне Середземномор’я, значне послаблення міст-держав етрусків у Північній Італії та занепад Скіфії у Причорномор’ї — все це створило певний вакуум влади, яким не забарилися скористатися племена, до того часу маловідомі або ж взагалі невідомі в античному світі. Особливе місце серед них займали кельти.
Історія кельтських племен коріннями сягає другого тисячоліття до Р. Х., коли величезний масив індоєвропейських племен та народів, об’єднаних археологічною культурою так званих «полів поховальних урн» у Центральній Європі, почав розпадатися на окремі чіткіше окреслені політичні, а, відповідно — мовні та етнічні сегменти. Колискою «кельтської цивілізації» традиційно вважають західну область гальштатської культури (тобто терени сучасної Австрії, Чехії, Швейцарії, Південної Німеччини та Східної Франції). У VIII–VII ст. до н. е. носії гальштатської культури, завдяки вчасно опанованому вмінню обробляти залізо та видобувати корисні копалини (зокрема золото та срібло), накопичили величезні багатства, що засвідчує майже казкова розкіш «князівських» поховань тієї легендарної епохи.
Однак уже у VI ст. до н. е. ця епоха процвітання завершилася. З досі не до кінця зрозумілих причин чисельні старі поселення були залишені або знищені (а у Центральній Європі до цього доклали руку кіммерійці та скіфи), змінилися естетичні смаки, поховання стали біднішими, але у них з’явилося набагато більше високоякісної зброї. На арену виходить нова археологічна культура, яка отримала назву латенської[7], та її носії — історичні кельти.