Латенські (кельтські) пам’ятки Закарпаття представлені переважно поселеннями, могильниками та поодинокими похованнями, а також скарбами. Селилися кельти переважно невеликими хуторами, що складалися з кількох напівземлянок типової для Центральної Європи конструкції, а також господарських ям для зберігання зерна. Такі поселення були центрами проживання великої родини. На сьогодні на території Закарпатської області України виявлено близько 40 подібних поселень.
Найбільше поселення кельтів Закарпаття (можливо, столиця племінного об’єднання) було розташоване на північно-західній околиці сучасного Мукачева, на схилах гір Галіш (204 м) та Ловачка (306 м). Тут було виявлено кілька десятків жител та ремісничих майстерень. Мешканці Галіш-Ловачки, крім сільського господарства, займалися обробкою заліза, яке надходило з металургійного центру у долині річки Ботар (ліва притока р. Тиси). Галіш-Ловачка була не лише виробничим, а й політичним центром значної території.
Про останнє свідчить знахідка на поселенні форми для відливання монет, а також монетних заготівок. Річ у тім, що кельти, воюючи (і торгуючи) з еллінами, римлянами та македонянами познайомилися з грошовим обігом завдяки контактам із Середземномор’ям, самі заходилися виготовляти золоті, срібні та бронзові монети, які наслідували сусідські зразки — як виглядом, так і вагою. На самому поселенні Галіш-Ловачка виявлено 18 срібних тетрадрахм, 1 дідрахма й 3 драхми. Більшість з них виготовлена безпосередньо у майстернях Галіш-Ловачки[12]. Традиційно виготовлення власних монет вважається однією з ознак формування державності, тому знахідки у Галіш-Ловачці засвідчують існування тут понад два тисячоліття тому військово-політичного утворення з певними ознаками держави. Крім того, на поселенні були знайдені і атрибути вождівської влади — металеві деталі від бойової колісниці та меч з антеноподібним руків’ям.
Нині встановлено, що весь басейн Верхнього Потисся, який крім українського Закарпаття охоплює ще й значні обшири сучасних територій Румунії, Угорщини та Словаччини, в період панування кельтів становив єдиний етнокультурний простір. На його теренах нині відкрито близько 160 поселень, виробничих центрів, могильників, а також три великі поселення-оппідуми — Земплін у Словаччині, Буксентласло в Угорщині та Галіш-Ловачка в Україні. Припускають, що саме цей регіон був саме тим осередком, звідки частина кельтів рушила далі на північ — до Південної Польщі[13].
Розквіт культури кельтів Верхнього Потисся припадає на ІІІ — першу половину І ст. до н. е., тобто тривав більш як два століття. В середині І ст. до н. е. регіон був завойований племенами даків, яких на той час об’єднав талановитий ватажок на ім’я Буребіста. Писемні джерела одностайно повідомляють про жорстокий розгром даками коаліції кельтських племен та спустошення їхніх земель. Археологічна ж картина не така сумна: частина кельтських поселень (зокрема, Бакта та Дійда) продовжували існувати і після дакійського завоювання.
Самі ж завойовники, як про це свідчать знахідки на найбільшому їхньому городищі Мала Копаня та могильнику в урочищі Челлениця, запозичили чимало рис кельтської культури. В археологічній літературі ця спільнота кельтизованих дакійців найчастіше визначається як група Падеа-Панагюрські Колонії. На межі ер греко-римські письменники згадують проживання у Потиссі, на кордоні з Дакією, племен анартів (Άναρτοι) і теврисків (Τευρίσκοι). Під цими етнонімами найімовірніше фігурували певні змішані групи населення, які виникли вже опісля походів Буребісти. Прикметно, що один епіграфічний напис з римського міста Аквінкума (розташовувався на місці сучасного Будапешта) згадує таку собі «Юлію Утту Епону з племені азартів». Третє з імен цієї пані не що інше, як теонім кельтської богині плодючості й покровительки конярства.
Не менш цікаві процеси за участю кельтів відбувалися у цей час на землях між Дністром та Дніпром. У Північному Причорномор’ї найбільш раннім повідомленням про кельтів (галатів) є віднайдений в Ольвії Декрет на честь Протогена. Цей документ містить докладний перелік заслуг перед полісом заможного громадянина Протогена, життя якого припало на те саме буремне ІІІ ст. до н. е. Це був непростий час, відомий як «епоха кризи в Північно-Західному Причорномор’ї». Тоді різко скоротилася господарська активність у регіоні, припинили своє існування більшість античних поселень, а великі міста не шкодуючи коштів і зусиль зміцнювали оборонні споруди[14].