Археологія підтверджує, що у ІІ–І ст. до н. е. територію Правобережної України та Молдови охопили зміни. У басейнах Дністра та Дніпра у цей час сформувалися поєнешті-лукашівська та зарубинецька археологічні культури, до яких згодом долучилися носії пшеворської культури з території сучасної Польщі. Через значний вплив технологій та обрядовості кельтів усі ці археологічні спільноти отримали назву культур «кельтської вуалі» або латенізованих культур[18]. Їхніми носіями, у різних пропорціях, залежно від конкретного регіону, стали германці, мігранти з контактних кельто-германських зон, а також місцеві нащадки населення скіфського часу. На сьогодні майже поза сумнівом, що весь цей строкатий етномовний «коктейль» античні автори якраз і називали «бастардами», а інколи — «кельтоскіфами»[19].
Етнонім «кельтоскіфи», поза сумнівом, був суто «кабінетним», як сказали б сьогодні, терміном елліно-римських інтелектуалів, однак певна присутність кельтських елементів у цей час на теренах України відповідними писемними джерелами зафіксована. Зокрема, географ і астроном Клавдій Птолемей (бл. 90 — бл. 168 рр.) відзначав перебування північніше дельти Дунаю племені бритолагів, назва якого є однозначно кельтською, а також кельтомовний топонім Аліобрікс (від кельт. allo- «інший», -briga «фортеця на пагорбі») (III. 10. 5). Ще кілька кельтських за походженням топонімів Клавдій Птолемей зафіксував у Наддністрянщині — Карродун, Еракт, Метоній. Найцікавіша з цих назв — Карродун (кельт. karr- «колісниця» й dun «фортеця, місто»), адже подібні топоніми були поширені на заході кельтського ареалу[20]. Той факт, що кельтомовні назви були поширені у регіоні, де з археологічної точки зору панували пшеворська та поєнешті-лукашівська культура, ймовірно вказує, що мова кельтів була престижним засобом спілкування тогочасної племінної еліти (незалежно від походження, фактично така собі «латина варварського світу»). Згадаємо також і про суто кельтські імена, які нерідко мали ватажки войовничих германців на рубежі ер.
Поєнешті-лукашівська культура в басейнах Прута й Дністра прийшла на зміну гето-фракійським старожитностям ранішого часу. Нині достатньо переконливо показано, що носії майбутньої поєнешті-лукашівської культури були вихідцями аж з території верхів’їв далекої Ельби, де контактували ясторфська культура давніх германців та латенська культура кельтів. Ареал поєнешті-лукашівської культури охоплював територію Середнього та Нижнього Подністров’я, межиріччя Пруту й Сірету, на півдні простягаючись до дельти Дунаю, а на півночі займаючи землі сучасної Буковини й частково Поділля. У середині І ст. до н. е. нищівного удару поєнешті-лукашівській культурі завдали даки царя Буребісти.
Майже одночасно з поєнешті-лукашівською відбувалося формування зарубинецької археологічної культури, яку наприкінці ХІХ ст. відкрив В. Хвойка поблизу с. Зарубинці на Київщині. За часів розквіту ареал зарубинецької культури охоплюватиме величезну площу близько 450 тис. кв. км. у Середньому та Верхньому Подніпров’ї, Південному Побужжі, басейні Прип’яті та Десни.
На цих теренах досліджено могильники з кремаційними похованнями в ліпних глиняних урнах, а також невеликі поселення, розташовані здебільшого на високих річкових мисах, горах (і часом непогано укріплені) та у заплавах річок. Пам’ятки зарубинецької культури близькі поєнешті-лукашівським; свого часу їх навіть об’єднували в одну археологічну спільність. Однак наявні й істотні розбіжності, які полягають у тому, що на формування зарубинецької культури вплинула культура кельтів із Подунав’я, а також місцеве ймовірно балто-слов’янське населення Подніпров’я.
Вплив кельтів помітний насамперед у поховальному обряді зарубинецької культури. З його характерних ознак (а їх виокремлюють 78) більшість (62) притаманна також і кельтам із Балканського півострова. Спільні риси є у формах та способах орнаментації ліпного посуду. Крім того, майже всі зарубинецькі фібули (застібки до плащів) мають прототипи саме серед кельтських пам’яток Південно-Східної Європи. Посеред них власне і фібула «зарубинецького типу» з трикутним щитком — поза межами зарубинецької культури подібні поширені майже виключно на території колишньої Югославії, на землях кельтів-скордисків.
Балканські елементи з’являються у зарубинецькій культурі майже одночасно з походами бастарнів за Дунай у першій третині ІІ ст. до н. е., тож пов’язують їх появу саме з поверненням бастарнів звідти. Шукаючи землі для поселення, бастарни могли податися аж у Подніпров’я, яке саме на той час не було перенаселеним. Разом із ними туди потрапили й певні групи кельтського населення Подунав’я, споріднені з бастарнами, як повідомляв про це Тіт Лівій. Найімовірніше це були жінки, адже трикутні зарубинецькі фібули, виготовлені за кельто-іллірійським зразком[21], були елементом саме жіночого костюма. До речі, і виробництво ліпної кераміки, у якому помітні елементи кельтської традиції, також зазвичай вважають жіночою сферою діяльності.