Наприкінці ІІ — у першій половині І ст. до н. е. у зарубинецькій культурі посилився вплив північно-західних, «германських» елементів. З’явилися нові типи речей, викристалізувався верхньодніпровський варіант культури, який більшою мірою тяжіє до пам’яток ясторфської та оксивської культур Північної Німеччини та польської Прибалтики. Припускають, що ці зміни пов’язані з проникненням до зарубинецького ареалу племен кімврів, вихідців із півострова Ютландії, які разом зі своїми численними кельтськими та германськими союзниками пройшлися вогнем та мечем майже всією територією Європи. Майже одночасно у Верхньому Подністров’ї з’явилася група носіїв пшеворської культури.
Усі ці нові групи «варварського» населення, як і раніше, прагнули переселитися у заможніші та тепліші краї за Дунаєм. Саме вихідці з ареалів пшеворської та зарубинецької культур взяли участь в останньому балканському поході бастарнів, який 29 р. до н. е. завершився для них катастрофічною поразкою.
Про залучення населення тогочасної України у балканські справи свідчать деякі важливі знахідки, зокрема, накладка піхов меча з пшеворського поховання у Гриневі, а також речі з могильника Мутин на Чернігівщині. Тут, у похованнях, датованих у проміжку від середини І ст. до н. е. до початку І ст. н. е., було виявлено коштовний середземноморський бронзовий посуд і з-понад десяток комплектів найкращого (як на той час) воїнського спорядження, зокрема відразу п’ять рідкісних східнокельтських шоломів, виготовлених у Подунав’ї. Мутинський комплекс у басейні р. Сейм є унікальним з огляду на свою ізольованість далеко на сході ареалу латенізованих культур[22]. Характер інвентарю та елементи поховального обряду вказують на північно-західне походження похованих тут воїнів, які раніше брали участь у війнах на Балканах..
На межі ер вплив культури кельтів на землях України починає слабшати, що насамперед було пов’язане із занепадом військово-політичної могутності кельтських політичних утворень у Європі, які остаточно програють військове протистояння Риму — від Британії до Галлії. Менше ніж за століття від величезного ареалу поширення кельтських народів залишилися уламки, деякі з них (Ірландія, Шотландія, Уельс, Бретань) збереглися до сьогодення. Сліди давніх кельтів Центральної та Східної Європи загубилися на дорогах тисячоліть, однак спадщина їхньої історії та культури ще довго даватиметься взнаки, зокрема й на теренах України.
Елліни на берегах Понту Евксинського
Ольвія та її громадяни
Михайло Відейко
У давній історії земель, що лежать на північ від Понту Евксинського, є цікава і повчальна сторінка. Вона про те, як шукали і знайшли свого щастя елліни двадцять шість століть тому далеко від батьківщини. Навіть збудоване власноруч місто так і назвали — Ольвія, тобто — «Щаслива». Свого часу елліни заснували декілька міст із подібною назвою, у різних частинах відомого їм світу — від берегів Іберії, Сардинії та Галлії до Кілікії і Єфрату. Північнопричорноморська Ольвія відома під іменем «Ольвія Понтійська».
Близько восьми сотень років на берегах Бузько-Дніпровського лиману жили люди, вирощували хліб і виноград, створювали власними руками багато чого необхідного для життя, торгували із землями ближніми і дальніми. Боронили своє місто у лиху годину. Шукали порозуміння із сусідами. Однак сьогодні ці еллінські пошуки щастя — хоча вже і перегорнута сторінка історії, однак надзвичайно цікава та повчальна.
У наш час слова «колонія», «колоніалізм» сприймаються, як щось однозначно ганебно-імперіалістичне, пов’язане із гнобленням корінного населення словом, не цілком пристойне. Тому нині для людей, не обізнаних із давньою історією, відповідно звучатиме словосполучення «еллінські колонії у Північному Причорномор’ї». Реальність була такою, що Елладу на світовій арені в давні часи представляли великі і малі міста-держави (поліси), які часом вступали у союзи, а частіше потрапляли під владу якого-небудь могутнішого сусіда, приміром Персії. Включення до складу останньої означало не лише виплату податків на користь царя царів, але й мобілізацію у випадку війни в перську армію — з перспективою воювати навіть проти таких самих еллінів. Ті, кому подібні перспективи співпраці з новою владою не подобалися, заходилися шукати в Ойкумені іншого місця для проживання, відтак приток переселенців на північні береги Понту особливо посилився упродовж VI ст. до н. е., по мірі розширення меж перських сатрапій.