На цей час, відзначимо, материнський поліс багатьох понтійських міст, зокрема Ольвії, іонійське місто Милет, що чинило відчайдушний опір, було після облоги захоплене непереможною армією Александра. Громадяни й члени їхніх родин, котрі уціліли, були продані в рабство. Можна собі уявити, яке враження це справило на ольвіополітів, та й мешканців інших, вільних (поки ще) еллінських полісів на берегах Понту!
Отже, напередодні вирішальної кампанії проти Персії у тилу македонян лишалися вільні, але не цілком лояльні елліни (і передусім — Ольвія), а також скіфи. Цілком логічним було б спробувати нейтралізувати можливий альянс представників полісних демократій і степових «варварів», організувавши проти військову експедицію із македонських володінь у Фракії.
Обставини для переможного походу навколо Понту також складалася цілком сприятливо. Шлях від Дунаю до Гавані Істріан контролювали дружні македонянам мешканці Істрії. Херсонес Таврійський йшов у фарватері македонської політики, керований не стільки союзницькими, скільки власними економічними інтересами, які виключали участь ольвійських конкурентів у торгівлі збіжжям та вином.
Першим на шляху Зопіріона стояли лише Ольвія й скіфи, які на той час уже знали як про сумну долю Мілета, так і більшої половини перських сатрапій. Перемога над Ольвією і скіфами відкривала ворота на схід, а чутки про цю перемогу прокладали шлях далі — подібно до того, як звістки про перемоги Александра відкривали йому ворота міст Персії не менш гарантовано, ніж списи й мечі його відважних бійців.
У самій Ольвії ситуація була критичною. Там назрівав конфлікт між боржниками й кредиторами. Форс-мажорні обставини в умовах війни, яка три роки спустошувала південні береги Понту, Малу Азію, а особливо — падіння цін на ринку рабів, не сприяли ані процвітанню ольвійської економіки, ані своєчасному поверненню кредитів. На додачу в місті була п’ята колона, яка таємно співпрацювала з македонянами.
Після перемоги Філіпа над скіфами й відступу кочовиків за Дунай, у Македонії, здається, степових «варварів» взагалі перестали брати до уваги. За три роки, що минули від початку перського походу, македонські стратеги встигли опанувати зовсім іншу, кардинально відмінну від часів Філіпа II Македонського, військову арифметику. До початку походу (334 р. до н. е.) Персія перевершувала володіння Македонії за територією у 50 разів, а за населенням — у 25. Підконтрольний Персії флот фінікіян панував на Середземному морі. У розпорядженні царя царів — чисельне ополчення сатрапій та навербовані за перське золото тисячі найманців-еллінів, чудова кавалерія, не кажучи про гвардію «безсмертних», колісних і бойових слонів, а також саків — родичів скіфів. Фінансові можливості Дарія III і Александра теж були не до порівняння.
Проти цієї потуги — 30 тисяч піхотинців і 5 тисяч вершників на чолі із царем Александром. Разом — 35 тисяч бійців, майже стільки ж, скільки у Зопіріона (він привів у степи 30 тисяч бійців). Ясна річ, що згідно з подібними розрахунками македонських стратегів ані ополчення ольвіополітів, ані кінні орди скіфів, навіть у випадку об’єднання, були не до порівняння з уже розгромленими на обширах Азії арміями Дарія ІІІ.
Навесні 331 р. до н. е. македонське військо виступило з Єгипту назустріч вирішальній перемозі над Персією. У вересні, біля селища Гавгамели, вона дала бій переважаючим силам Дарія III і перемогла. У голлівудському фільмі про Александра є батальна сцена із цього бою. У ній дуже яскраво показано атаку перської кінноти, а саме підрозділу кочовиків-саків на військо македонян. Грізні вершники у хмарах пилюки одягнені у... скіфські обладунки і тримають зброю, реконструйовані за матеріалами розкопок курганів у Північному Причорномор’ї! І не просто Причорномор’ї, а у Лісостепу, тобто на північ від володінь власне скіфів. І от із цими самими скіфами зустрілося військо Зопіріона у Понтійських степах улітку 331 року...
Ми могли б ніколи не довідатися подробиць походу та його наслідків, за винятком тих, які вважали за потрібне оповісти нащадкам прихильні до Александра античні історики. І не довідалися б ніколи, якби серед руїн Ольвії археологи не натрапили на фрагменти розкішного мармурового постамента. Першу частину знахідки — розколоту надвоє частину витягли із землі 1848 р. Наступну, із дванадцятьма рядками напису, знайшли 1900 року. І лише у травні 1978 р. усі фрагменти були нарешті зібрані разом і прочитані. Цей постамент нині прикрашає експозицію Одеського археологічного музею. Напис датували 20–30-ми рр. IV ст. до н. е.