Культові речі, знайдені в похованнях, відображають вірування і уявлення родини похованого про потойбічний світ. Деякі з них свідчать про містеріальні уявлення, пов’язані з відомостями про таємні ритуали і очікування на краще, ніж у непосвячених, життя після смерті. Склепи заможних еллінів на Боспорі, в Херсонесі містять розписи із зображенням персонажів вакхічних містерій на честь Діоніса або елевсинських на честь Деметри і Кори-Персефони.
Самі лише речі з поховань не розкажуть всього про звичаї еллінів. Важливим було, до якої сторони світу обернений небіжчик. У часи, коли поховання почали робити в родинних склепах, склепи орієнтували вхідними отворами на схід. У деяких містах Північного Причорномор’я до початку еллінізму в некрополі домінувало орієнтування похованих головою на схід, тоді як в інших античних центрах орієнтування за сторонами світу не мало такого значення.
Тіло померлого спалювали за наявності такої можливості. На цей обряд витрачалося більше затрат і часу. Щоб повністю спалити тіло, вогнище треба було підживлювати кілька годин. Тілоспалення відповідає зацікавленню заможних родин обстоювати своє давнє походження, а відповідно, прагненню долучатися до звичаїв предків, адже за архаїки більшість дорослих небіжчиків кремували. Кремації або клали в урну, або просто в яму. Урнами міг стати різний посуд. Спосіб нанесення написів на цьому посуді теж не був однорідним.
Іноді саме для проведення помпезних і тривалих церемоній тіло попередньо спалювали. Здійснення поховального ритуалу включало кілька етапів. Прощання, омивання, приготування до зміщення, перевезення на цвинтар, оплакування, узливання і пожертви на честь небіжчика, — все це мало більшу вагу, ніж саме поховання. Повне виконання усіх належних ритуалів, вочевидь, займало багато часу. Церемонія з її блиском і урочистостями позначала бар’єр в обряді переходу недавно живої особи в стан небіжчика, тобто «наближала смерть духовну». Гомер писав, що тільки після достойного поховання душа йде в Аїд. Усвідомлення смерті наставало лише після закінчення усіх необхідних етапів прощання з покійним для переведення його в статус небіжчиків.
Якщо церемонії прощання неможливо було завершити одразу на другий день після фізичної смерті, а це могло бути зумовлено надто великою кількістю учасників або перевезенням тіла на батьківщину, — то виникала потреба якимось чином призупинити фізичний розклад тіла, тобто зблизити смерть фізичну з ритуальною. Ця потреба звучить вже в Гомера. Тіла Патрокла і Гектора в «Іліаді» були дивом збережені нетлінними протягом 9 днів, тіло Ахілла — 17 днів, для звершення достойного поховання героїв. Саме боротьба з тлінням була причиною використання бальзамаріїв, які часто знаходять у могилах. У них тримали спеціальні речовини («дорогі масла» в Гомера). Можливо, саме через прагнення призупинити тління вибір падав на обряд тілоспалення, для продовження ритуалів уже над кремованими рештками.
Помпезні поховальні церемонії були способом демонстрації величі та влади в античному суспільстві, що відображається в законах Солона, які обмежували розкіш приватних поховань. Дієвість цих обмежень відбилася і на зменшенні в Аттиці відсотка кремацій з середини VI ст. до н. е., в часи Солона. У Спарті контроль за почестями в похованні громадян різного статусу (басилевсів, загиблих у бою воїнів) був більш детальний.
Тож поховані способом тілоспалення могли дійсно належати до багатих верств населення. Тілопокладення відповідало обставинам, коли поховання можливо або необхідно було здійснити одразу після фізичної смерті, тобто коли була невелика кількість родичів-задіяних у церемоніях прощання з небіжчиком, або коли ситуація змушувала скоротити до мінімуму розмах і тривалість поховальних ритуалів. Це стосувалося, зокрема, загиблих у бойових діях. У такому випадку в поховання могли навіть не класти супровідних речей. У найдавніших некрополі Херсонеса та інших міст Таврики переважна більшість поховань — тілопокладення. Тобто приватні поховання представників еліти здійснювалися з такою ж простотою церемонією, що й кожного громадянина. За елліністичного періоду, часу розквіту поліса, поховання представників суспільної верхівки відбувалося з дотриманням або й ускладненням усіх деталей церемонії, пов’язаної з культом предків. Адже саме походження часто слугувало обґрунтуванням високого соціального статусу окремих громадян.