Співіснування кремації та тілопокладення пов’язують із соціальною нерівністю. Та сама причина збільшення в елліністичному періоді кількості речей в могилах, а також покращення їхньої якості. Загалом, інвентар могил в Херсонесі, Ольвії та Тірі порівняно бідний, адже соціальна та майнова диференціація громадян була слабка. Ознаки зміни у побуті, поява розкоші стосується часу з ІІІ–ІІ ст. до н. е. Інша справа — поховальні комплекси Боспору. Однорідні могильники його хори не порівняти з могилами знаті.
Саме в могилах з кремаціями зафіксовано коштовні прикраси, та й розташування деяких із них свідчить про високий статус похованих. Двадцять відсотків кремацій в херсонеському некрополі за елліністичного періоду відповідає кількості осіб, належних до найвищого прошарку суспільства, як і сім відсотків за перших століть нашої ери, зважаючи на релігійні пошуки, передусім, серед верхівки тогочасного суспільства. В Елладі за класичного періоду кремацій більше, а за елліністичного кількість їх скорочується, тоді як сам обряд ніяк не вдосконалюється.
Порівняно прості були і більшість надгробків. Вартість їх була доволі високою, тому до елліністичного періоду найчастіше їх виготовляли з вапняку, мармур використовували тільки як невеликі вставки. З ІІІ ст. до н. е. більш інтенсивно використовуються мармурові стели. Тобто їх почали замовляти ширші верстви населення.
Саме тоді зростає кількість антропоморфних надгробків у вигляді голови і плечей. На Боспорі, в Ольвії та в Херсонесі вони відомі протягом усієї античності. Далекий від високохудожнього вигляд антропоморфів не означає, що їх ставили на могилах не греки. Усі деталі надгробка малювалися фарбою — портрет, символи соціальної, гендерної належності, можливо, й підписи. Антропоморфні надгробки залишаються в контексті античної, а не «варварської» поховальної практики. Їхні аналоги можна знайти далеко на захід від скіфів чи синдів, на території сучасної Іспанії та Португалії. Такі стели у вигляді плити у формі голови і плечей були образом померлого, можливо, мали апотропеїчне, захисне значення. Оформлення стел і антропоморфних надгробків мало свої відмінності, залежно від періоду, а також вікових і статевих відмінностей.
Поховання було обов’язком членів сім’ї. Поховальні традиції формувалися в порівняно вузькому колі. Через те поховальні звичаї мали певні нюанси в кожній родині. Обряди усталені в межах сімейного кола були відмінні в кожній родині. Вони були зумовлені подіями, що стосувалися поховання, та відповідними уявленнями про «своїх» померлих. Ми можемо відновити лише загальну картину, свого роду, середнє арифметичне, тоді як уся варіативність опускається як випадковість або незначні винятки.
Речі з поховань дають також інформацію про найнижчі пласти релігійної свідомості населення — вірування. Це сфера повсякденного життя, де віра в надприродні сили, їхній вплив на людину втілювалася в конкретних діях, способі поведінки. Сфери ідеології та вірувань у поєднанні становили світогляд елліна. Вірування були пов’язані з такими аспектами життя людини як дім та землеробська господарча діяльність.
Вшанування померлого відбувалося не лише біля могил. Дім був не менш важливим осередком ритуалів, напрямлених на вшанування родинних героїв. Центральне місце дому, вогнище, ставало імітацією поховального вогнища, шматки їжі та узливання — повторними дарами для померлого. Дарунки і молитви відроджували його присутність в домі, наділяли його надприродною силою для опіки над живими.
Культу предків стосуються деякі олтарі, зокрема знайдені на території дворів житлових будинків. На них вшановували покровителів дому, якими ставали героїзовані предки. Саме у дворі будинку відбувалося приготування померлих до перенесення на цвинтар. Цим померлим родичам доручалося оберігання дому і домочадців, покровительство в кожній справі та події родини.
Поховальний культ містив у собі риси більш давніх забутих вірувань, мав уже менш зрозумілі для сучасників обряди. Тобто і щодо часів Платона, і щодо римського періоду важливою у влаштуванні поховального ритуалу була родина. Традиції, що більш віддалені від розуміння сучасниками їхнього практичного значення, ставали все більш загадковими і містичними. Виконання їх перетворювалося на неухильний обов’язок членів родини. Неприпустимим було упущення якоїсь деталі обряду або неправильне його виконання. Сакралізувалися дії та предмети, пов’язані з похованням, і самі дійові особи на час виконання своїх обов’язків щодо померлого родича.