Поховання завжди було не лише обов’язком, а й привілеєм законних спадкоємців, закріпленим у законах багатьох полісів. У Афінах класичного періоду було встановлено обмеження, за яким у поховальній процесії не могли брати участь жінки більш віддалені, ніж троюрідні. А на Хіосі законом дозволялася участь не більше як п’яти жінок-родичок, крім жінок-членів сім’ї. Цим обмежували виявлення розкоші, вивищення багатих родів, які запрошували плакальниць, щоб привернути увагу до важливості свого гену, в грецькому значенні цього слова.
Скільки б осіб не залучалося до обрядів, принципом їхньої участі була кревна спорідненість. У рідкісних випадках, за особливі заслуги перед полісом поховання здійснювалося за громадський кошт. Тоді до ритуалів долучалося все населення. Процесійна хода до могили та обряди на цвинтарі, при яких дійсно могли бути присутні всі охочі, не були єдиним етапом поховання. Ціла низка ритуалів, проведених у домі померлого, передувала цим публічним діям біля могили. Не менш важливими були і поминальні ритуали, які проводилися на некрополі, біля домашнього вогнища.
Поховання було консервативним, непов’язаним з історичними чи політичними змінами, що мали вплив на культи полісного характеру. Окремі ознаки поховальних пам’яток існували протягом тривалого часу. До елліністичного періоду більшість дотримувалися суворих поховальних норм. Ідеологічна консервативність була базована на землеробських релігійних уявленнях. Хтонічні культи (культи підземних богів) несхильні до змін узагалі. Наприклад, у дорійському Херсонесі, на відміну від інших некрополів, де знаходять різні види могил, переважають найпростіші, ґрунтові могили. Боспор славився своїми багатими курганами, в багатьох з яких були поховані елліни. Були поховання з дорогоцінним посудом і прикрасами, з привізними надгробками і складними надгробними конструкціями, однак вони становлять невеликий відсоток, кілька осіб на покоління мешканців.
Дитячі поховання дещо відрізняються. Зовсім малих хоронили в розбитих амфорах. У Херсонесі такий звичай існував аж до IV–V ст. н. е. Дитячі поховання були найкраще влаштованими з раннього періоду. Незмінними залишались протягом багатьох століть. З елліністичної епохи дітям обкладають могили черепицею, з доби пізньої античності цеглою. Для античної, як і для багатьох інших традиційних культур, найбільш цінними вважалися не діти, а дорослі, особливо чоловіки, наділені в полісі виключними правами громадян. Однак емоції вносили свої корективи в соціальний устрій.
Водночас поховальний культ не був абсолютно однорідним. У доволі етнічно однорідному середовищі ранніх античних центрів побутували різні уявлення про життя після смерті. Якими б статичними вони не були, все ж простежується їх індивідуальний для кожної окремої групи (очевидно, кревно спорідненої) характер, і вже ці своєрідні риси зберігалися нащадками тривалий час. Варіативність ставала дедалі більшою, що свідчить про перехід до вузькородинного поховання, за якого кількість і якість інвентарю залежала від релігійних уявлень і забезпеченості родини похованого.
В уявленнях греків про життя після смерті неодмінною була «плата Харону». У могилах вона відображається в монетах, покладених у руці, в роті, біля голови. Наявні вони далеко не в усіх могилах. Ці уявлення про життя душі в Аїді фіксуються в похованнях північнопричорноморських некрополів з елліністичного періоду, але набувають найбільшого поширення в перші століття нашої ери. Відсутність монет у могилах слід пов’язувати з відсутністю уявлення про їх необхідність в потойбічному світі. Це не було наслідком «моди», адже в ситуації, пов’язаній зі смертю, поховальна група (сім’я) керувалася не вподобаннями культурного оточення, а власними емоціями.
Некрополі понтійських міст елліністичного періоду дають приклади «підхоронення» пізніше померлих членів сім’ї, але ці приклади рідкісні, як і інвентар в таких могилах. Відсутність інвентарю в цьому випадку може свідчити про стислий період часу, виділений на поховання, неочікуваність смерті, що могло стати додатковою причиною розташування тіла біля раніше померлих родичів. А ще родичі вірили в так зване «возз’єднання родини» в потойбічному світі, яке знайшло своє відображення у сценах вазопису, надгробних рельєфах і епітафіях. Розписи на вазах відповідали уявленням еллінів про відносини героїзованих померлих як з божествами, так і між собою. Отже, потрапляючи з «цього» світу в потойбічний, померлий знаходив своє місце серед інших, яке відповідало сімейному статусу і родинним відносинам в житті реальному. Голова родини продовжує бути ним і після смерті. Дружина голови сім’ї, помираючи, приєднується, зберігаючи своє залежне від нього становище. Діти теж продовжують соціальну драбину, корені якої — в міфах про предків-героїв.